Глава 2

Дзвінок на перерву пролунав різко, немов розрізаючи натягнуту нитку тиші, що заповнила аудиторію після її питання. Студенти почали поволі, гуртками, виходити з класу. Аліна стояла біля свого столу, намагаючись упоратися з хвилюванням, що підступило до горла. Холодок від маски в кишені тепер відчувався як лід.

Вона побачила, як Андреа, не поспішаючи, складає зошит у рюкзак. Він був високим, струнким хлопцем у темно-синій водолазці та джинсах, з безладним чубом темно-каштанового кольору, який він зараз нервово поправляв рукою. Він затримався, чекаючи, коли аудиторія спорожніє. Коли останній студент вийшов, зачинивши за собою двері, Андреа підійшов.

— Сенсей... — почав він, і його голос, зазвичай гучний і безтурботний, тепер був тихим і непевним. — Як ви...? Я нікому не казав. Навіть Луці та Марко.

Він дивився їй прямо в очі, і в його зелених, як молоде листя, очах була щира плутанина та звіряча тривога. Аліна зустріла його погляд, і раптом її осяяло. Не спам'ятованням, ні. Це було наче хтось відчинив у її свідомості потаємну кімнату, завісу над якою вона ніколи не піднімала.

— Сядь, — м'яко сказала вона, показуючи на парту поруч.

Він послушно сів, не відводячи від неї очей. Аліна так само сіла на стілець поруч, і в цю мить простір навколо них згустився, злившись у туманну картину його сну. Вона почала говорити, не розуміючи, звідки беруться слова, бачачи ці образи так ясно, ніби переглядала кіно.

— Тобі снилося, що вдома тобі сказали: треба їхати до лікарні. До твоєї бабусі. Їй дуже погано, — її власний голос пролунав десь збоку, а вона сама бачила цю сцену: кухня, ранок, мама з метушливими руками, батько, похмурий, біля вікна.

Андреа аж схопився за край парти, його очі ще більше розкрилися. —Так... — прошепотів він.

— Ти збирав сумку. До холодильника. Брав соки, яблука... щось ще для неї. А потім... ти почув, як батьки розмовляють у вітальні.

Вона бачила, як хлопець уві сні завмирає біля дверей, прислухаючись.

— Батько казав, що не хоче забирати бабусю додому. Що в неї... нервова хвороба? Що в лікарні за нею краще доглянуть. А мама... твоя мама плакала. Вона хотіла забрати свою маму додому. Вони сперечалися. Тобі було болісно чути.

— Я... я не міг нічого сказати, — видихнув Андреа, і в його очах стояли сльози. — Я просто стояв...

— І тоді ти побачив її, — голос Аліни став ще тихішим, пронизливішим. — На дверці холодильника. Маску. Лисячу. Таку, як ця. — Вона несвідомо торкнулася кишені.

Хлопець кивнув, не в змозі вимовити слова.

— Ти взяв її. Поклав у кишеню. І поїхав. У трамваї. І до тебе підійшов... він.

Образ незнайомця виринув з туману її видіння різко і яскраво. Це був стрункий чоловік у темному довгополому пальто, незважаючи на теплу погоду. Його обличчя було молодим, але очі... очі були старі, проникливі, злегка розрізані, наче в японця, але з європейським розрізом. Волосся чорне, гладке, зачесане назад. А усмішка... нездорова, зацікавлена, мовби він дивився не на людину, а на цікавий експонат.

— Він подивився тобі в очі, — продовжувала Аліна, — і сказав, що ти повинен повернути йому маску. І ти здивувався: звідки він знав? Але віддавати не хотів. Вона тобі сподобалася. Вона була... заспокійливою.

Трамвай у її розповіді зупинився. Хлопець уві сні кинувся геть, а незнайомець пішов за ним, не поспішаючи, але невідступно. Сходи лікарні, довгі коридори, запах антисептика...

— Ти вбіг до палати. А бабуся... вона сиділа у своєму кріслі. І чекала тебе. Вона була така щаслива... така зраділа. І почала благати тебе, щоб ти забрав її додому. А ти... ти не знав, що відповісти. Ти пам'ятав слова батька. Але обіцяв їй.

Аліна на мить замовкла, відчуваючи, як серце Андреа б'ється часто-часто, немов пташка в пастці.

— А потім прийшов лікар. І ти побачив, що це... він. Той самий незнайомець. Тільки в білому халаті. Він дивився на тебе тією самою незрозумілою посмішкою. І в цю мить... ти прокинувся. Це було так болюче і страшно, що серце заходилося нити.

Андреа сидів, схиливши голову, і мовчки кивав. Сльози, нарешті, котилися по його щоках.

— Я не знаю, що робити, сенсей, — прошепотів він. — Як мені бути? Як після цього дивитися батькам у очі? І що означає ця маска? Хто той чоловік?

Аліна важко зітхнула. Вона відчула неймовірну втому, ніби тільки що пробігла марафон. Вона глянула на його знекровене, перелякане обличчя і відчула гострий, майже материнський захист.

— Я не знаю, Андреа, — сказала вона чесно. — Але я... я повинна подумати. Дай мені цей вечір. Завтра. Після уроків. Ми поговоримо. Я обіцяю.

Вона не знала, що саме може зробити. Але знала одне: цей сон не був випадковістю. І її дар, її прокляття або благословення, був єдиним, що могло зараз допомогти цьому хлопцю. Вона підвелася зі стільця.

— Іди. Зустрінься з друзями. Постарайся не думати про це. Все буде добре.

Він підвівся, ще раз дивно на неї подивився — тепер у його погляді була не лише здивована повага, але й слабка, ледь помітна надія. Потім кивнув і вийшов з аудиторії.

Аліна залишилася сама. Ранкове сонце все так же світило у вікно, але тепер воно не здавалося їй блідим. Воно було яскравим і трохи грізним. Вона розкрила долоню і подивилася на маленьку дерев'яну маску. Тепер вона розуміла. Вона не просто бачила сни. Вона бачила те, що ховається за ними. І саме час навчитися цим керувати.