Глава 1

Ранкове сонце, подібне до блідо-золотого обрису ієрогліфа «світло» (光), косилося крізь вікно аудиторії, кладучи довгі тіні на білі стіни. Аліна, дивлячись на своїх студентів, що старанно виводили ключі кандзі, відчувала себе дивно порожньою, ніби вона — лише тонка папірова ширма, а за нею — темна, пуста кімната.

Вночі знову не спалося. Взагалі нічого. Лише напружений, насторожений гул у власній голові, безперервна прокрутка минулого дня: «Що вони подумали, коли я вимовила той склад не з тим акцентом? Чи помітив хтось, як задрижала моя рука?»

Вона з силою стиснула в кишені невеликий холодний предмет — крихітну дерев'яну лисячу маску, нетипову для японського фольклору. Цього ранку вона лежала на її тумбочці. Аліна на сто відсотків була впевнена: вона прийшла до неї з того сну, якого не було.

— Доброго ранку, — її голос пролунав тихо, але двадцять пар очей одразу піднялися на неї. Усім вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: сьогодні вчителька особливо вразлива. Але в їхніх поглядах не було осуду — лише увага й терпіння.

— Сьогодні, — почала Аліна, намагаючись зібратися, — ми розберемо ієрогліф «щастя». У японській мові для нього є кілька варіантів. Наприклад, 幸 (сачі) або 福 (фуку), а іноді і їх поєднання — 幸福 (кофуку) .

Вона підійшла до дошки, і її рука сама почала виводити складні лінії. У цю мить вона була в безпеці; у цій мові, у цих символах, що несли в собі цілі всесвіти.

— А зараз, — обізвалася вона до класу, — уважно подивіться на цей символ. Спробуйте відчути його, а не просто запам'ятати.

Клас занурився в роботу. Аліна обійшла парти, зупиняючись біля кожної. Вона не просто пояснювала помилки; вона розповідала історії. Про те, як ієрогліф «любов» (愛, ай) містить у собі серце, і чому це важливо . Про те, як японці вчаться бачити приховане, як той п'ятнадцятий камінь у саду Рьоандзі, що завжди залишається невидимим, але без якого неможлива повна картина .

Саме так вона допомагала тим, хто не міг похвалитися хорошою пам'яттю. Вона вчила їх не зубрити, а відчувати.

На останній парті сиділи троє — Марко, Лука та Андреа. Вони були джереном невеликого, але постійного неспокою. Вони не були поганими; вони були енергійними, і їм важко було всидіти на місці. Але на її уроках вони намагалися. Вони знали, що Аліна не буде їх лаяти, а спокійно повторить правило ще раз, а їхні однокласники не будуть над ними сміятися.

— Марко, — тихо сказала вона, нахиляючись до нього. — Ти правильно почав. Пам'ятаєш, я розповідала, що горизонтальна риса в основі — це як міцний фундамент для щастя? Продовжуй так само.

Хлопець, здивовано піднявши на неї очі, кивнув і з новим завзяттям взявся за ручку. Він сприймав її дуже добре, бо відчував — вона єдина не вважала його безнадійним.

Коли урок добігав кінця, Аліна раптом відчула різкий напад запаморочення. Перед очими мільйони іскор, а потім — чіткий образ. Вона побачила зошит Андреа, розгорнутий на конкретній сторінці, і на полі біля складного ієрогліфа «вічність» (永遠) — ту саму маленьку лисячу маску, що лежала в її кишені. Це був не спогад; це було видіння. Ясне й не заперечуване.

— Андреа, — її голос пролунав трохи сипло. Всі затихли. — Ти... сьогодні вночі бачив щось дивне? Мабуть, снився тобі лисиця?

Хлопець зняв навушник, його очі широко розкрилися від здивування. —Так... — вимовив він недовірливо. — Але... я нікому не розповідав. Як ви...

Аліна не знала, що відповісти. Вона лише відчула, як холодок від дерев'яної маски в кишені поширився по всій її тілі. Вона допомагала їм не лише як вчитель. Її безсоння, її «подарунки» з неіснуючих снів раптом набули нового, могутнього сенсу. Вона бачила їхні сни. І, можливо, могла змінювати їхню реальність.