1

День видався виснажливий і непростий: роботи в неї було повно, і все якась метушня - сили забирає, а згадати й нема про що. Під вечір розболілася голова, тому він приїхав відвезти її з роботи додому. Зазвичай їхати за нею йому було незручно, бо робочий день в нього тривав довше, та й шалені пробки у місті; тож, ясна річ, вони діставалися порізно.

Вона була вдячна, що він зрозумів, приїхав (хоча й довелося телефонувати двічі, розповідати докладно про всі симптоми свого хворобливого стану); тому, сідаючи в машину, відразу подякувала, поцілувала. Автомобіль рушив з парковки.

- Зачекай, знайду брелок. Є!

Шлагбаум підійнявся.

- Ти включив світло?  Ну добре, добре, - відповіла на його красномовний погляд. - Ти за кермом.

Не минуло й хвилини, як від неї надійшла чергова порада:

- Пригальмуй, розмітку ще не нанесли, але тут пішохідний... 

До самого Південного мосту дивом не було заторів, але ж тут, вже на самому в'їзді з набережної, було затісно, автомобілі майже не рухалися. Не треба було бути провидцем аби зрозуміти, що Лівого берега їм дістатися не раніше, як хвилин за тридцять, а то й більше.

- Навіщо ми сюди поїхали? - запитала вона.

- Я ж не знав, що тут таке.

- Просто треба було подивитися на навігаторі.

- Навігатор часто бреше.

- Може й часто, але зараз я його відкрила, і цей затор видно. Там попереду ДТП.

- У якій смузі?

 - Тут не пишуть.

- Дай я подивлюся.

- Дивися на дорогу.

- Все одно нічого не рухається.

- Все одно дивись.

- Я сам знаю куди дивитися.

- Як же знаєш, коли водій повинен дивитися лише на дорогу… Нащо ти дістаєш телефон?

- Аби відкрити навігатор.

- Ну раз ти такий впертий, на, дивись.

- Вже не треба, я завантажив свій.

Вона відвернулась убік та втупилася у вікно - от уже ж впертюх!

- Образилась?

- Я? - запитала вона так, наче хтось іще перебував у машині.

- А хто ж? Ти.

Мовчання.

- Так і будеш тепер мовчати всю дорогу?

- Хіба я мовчу?

- Мовчиш.

І знову тиша.

- Так голова болить.

- Ти надто багато працюєш.

- Я працюю як усі.

- Ти працюєш більше за всіх. Геть виснажена кожного дня.

- Ну знов ти за своє. Зараз скажеш, що від цього всі наші проблеми.

- Так, ти приходиш просто вбитою що не день. На нас у тебе не вистачає сил.

- Це вже виходить за будь-які межі.Знов я в усьому винна. Це я сиджу за комп'ютером до опівночі; я йду на тренування кожного дня, а потім ледь волочу ноги. Звісно.

Він тільки-но повернув голову, аби відповісти на її дошкульну промову, як пролунав короткий, глухий звук  і автомобіль струснуло - вони в'їхали у Hundai, що просувався попереду. Обоє вилаялися: вона вголос, він подумки. 

- Я ж казала - треба дивитися на дорогу, а ти весь час повертаєш голову!

Він промовчав, відчуваючи свою вину. Увімкнув аварійку та вийшов назовні. Вона неквапом також відчинила дверцята.

Водій Hundai - міцний приземкуватий чолов'яга, що виглядав років так на  п’ятдесят, з великою блискучою лисиною - уважно роздивлявся ледь помітну подряпину на бампері свого автомобіля. Обличчя його було серйозним, а брови насуплені. З вікна обережно виглядала його супутниця - їй вочевидь було дуже цікаво, але виходити вона поки що не поспішала. 

- Винен, - відразу почав він з головного.

- Як же так сталось?

- Та не знаю, щось завтикав у цій …-... пробці.

- Так завжди …-...

Вона вчергове здивувалася, як швидко чоловікам вдається порозумітися завдяки непристойним словам. 

- Що будемо робити, дядьку?

- Та що тут поробиш, - нарешті брови його розсунулися. - В усіх буває. Подряпина незначна. Їдьмо.

Він широко посміхнувся.

- Дякуємо, - тепер була її черга, бо ж він завжди забуває дякувати. - Завтра Різдво, а у нас є  пляшка гарного вина в багажнику. - І вже до нього: “Принеси швиденко”.

- Ну, то хай буде вино, - дядько зовсім подобрішав. - Але треба рушати - бо всі клянуть нас, що стрілися у цій пробці! Щасливого Різдва!

- Щасливого Різдва!

Сміючись, вони сіли у машину. Вона не втрималася і поцілувала його, швидко-швидко, поки ще не рушили, в губи. Він відповів їй довгим поцілунком. У піднесеному настрої, трохи збуджені від такого щасливого фіналу їх маленької пригоди на дорозі, вони навперейми переказували один одному, хто й що сказав, хто й що подумав у ту мить, і раз у раз цілувалися.

Головний біль якось непомітно зник, не лишивши й сліду.

- Може вип'ємо кави?

- Тільки-но виберемося звідси.

Він стиснув її руку, яку вона поклала до нього на коліно.

- Я люблю тебе, - сказала вона захоплено й ніжно.

- І я тебе люблю, - його погляд, спрямований на неї, був теплим-теплим.

Щось дуже знайоме було у тому короткому звукові, що пролунав одразу за цими словами - це був глухий стук від удару металла об метал. Автомобіль негайно зупинився, а вона закрила очі долонею. Ні, цього разу вона навіть не вилаялася - їй було дуже соромно. Невже це той самий Hundai, Господи?

Він вийшов з машини; вона, безсила від розпачу, залишилася всередині та почала мовчки спостерігати за тим, що відбувалося. Обличчя власника Hundai пашіло справедливим гнівом; численні і різкі рухи, метушлива біганина від одного автомобіля до іншого та постійні вигуки й зойки вказували на його украй схвильований стан. Цього разу дружина не втрималася і вийшла таки з машини, однак, трималася біля своїх дверцят.

Він, з винуватим лицем, своєю чергою, намагався щось пояснити лисому чоловязі, однак, той не вельми бажав його слухати, кожного разу спиняючи такі спроби різким помахом руки.

Вона спіймала себе на тому, що потроху починає гніватися на водія, який так емоційно сприйняв нехай і другу,  але так само незначну пригоду із його автівкою. Чоловік її визнає вину, хоче залагодити конфлікт, готовий відшкодувати вартість ремонту (усе це вона уривками вихопила із їх розмови) - чого ж, і справді, товкмачити одне й те саме та переливати з пустого в порожнє свою образу?