VII

    Наступного ранку я прокинулася на годину раніше, ніж зазвичай, адже мала готувати сніданок. Увійшовши на кухню побачила якийсь листочок на столі. Це була записка для мене, в якій написано, що хлопці вже поїхали й готувати сніданку не потрібно. Я видихнула з полегшенням і повернулась у своє улюблене і ще тепле ліжечко.

    Але цього дня мені все ж довелось готувати. Десь об 19. 00 на телефон прийшло повдомлення від Четвертого з проханням приготувати вечерю. Довго не думаючи я вирішила приготувати те, що самій дуже хотілось – жарену картоплю. Отож, перевернувши всі запаси й не знайшовши картоплі я відправилась в найближчий магазинчик. Придбавши все необхідне швидко повернулась і взялася до справи.

    Картопелька вийшла просто неперевершена – з хрумкою золотистою скоринкою, а до картоплі зробила салат з свіжих овочів. Хлопці їли з задоволенням.

    Після вечері Шостий загрузив посуд у посудомийну машину, це завжди було його обов’язком, тому незважаючи, що тепер це входило до моїх обов’язків, він продовжував це робити, мені від цього тільки краще.

    Сьогодні спекотний вівторок. Дощу тут не було вже давно й повітря таке сухе, наче наелектризоване. Закінчивши свої домашні справи я вирішила сходити прогулятися парком та посидіти біля річки аби трішки охолодитися і подихати. Взяла з собою маленьку сумочку, записник вирішила сьогодні не брати, настрою щось писати не було, адже від спеки було важко навіть просто дихати.  Отож, одягнувшись в найлегше плаття, яке тільки мала і босоніжки, я пішла до автобусної зупинки. Людей в автобусі було мало, адже ще був робочий час. Приїхавши до парку я спочатку спустилась до річки, зняла взуття й зайшла у прозору прохолодну воду. Це було надзвичайно приємно. Поруч стрибали діти й розбризкували прохолодні краплі в різні сторони, гуляли закохані, тримаючись за руки й стояли у воді ті, хто як і я, прийшов охолодитися від спеки,  всюди лунав веселий сміх. Потім я пішла аби посидіти на лавочці, купила собі величезне морозиво й з насолодою сиділа, вдивляючись у прозору воду Чонгечхону. Парк захоплений зеленими вогнями, весняні пташки перегукуються в молодих листочках дерев, так тут добе, що я вдихала це чисте повітря з такою насолодою, з якою затягуються курці своїми сигарами. Й раптом мені захотілось писати. Я так жаліла й сварила себе за те, що не захопила свого записника. Я знаю, що якщо в момент, коли до тебе приходить бажання не почати писати, то навіть якщо ти продумаєш все в своїй голові і постараєшся запам’ятати кожне слово аби потім перенести його на папір, всеодно того ефекту не буде, це буде просто сценарій, без життя, без наповнення, без душі. Мені не хотілося втрачати цей момент, тому я дістала з сумки свій смартфон, - добре, що він завжди зі мною, і набирала текст, який з'являвся в думках. Часто стається, що я втрачаю відчуття часу, коли починаю писати, ось і цього разу оговталась лише коли мій телефон заявив, що батарея розряджена. На вулиці вже починало смеркати. - Що ж я така неуважна? – думала, шукаючи в сумочці повербанк, якого там не було й сліду.  Тож вирішила, що пора відправлятися додому.

         При вході до будинку мене зустрів вахтер, очевидно це був новий робітник, адже я його раніше не бачила. Він попросив показати перепустку і я взялася шукати її у своїй сумочці. Але мої пошуки виявилися марними, перепустки там не було, очевидно я забула її вдома. Я намагалась пояснити чоловіку, що я тут живу, але стало ясно, що він не розумів ні слова англійською. Тоді я вирішила зателефонувати комусь із хлопців аби вони вийшли по мене, але й тут на мене чекав сюрприз – телефон розрядився так сильно, що вимкнувся. Тоді я знову почала намагатися пояснити вахтеру, що я тут живу: називала номер квартири, назву групи, в якій співають хлопці, говорила, що я робітник, але цим я тільки погіршила своє становище. Чоловік, почувши назву всім відомої групи, напевно вирішив що я фанатка і ще енергійніше почав забороняти  мені прохід. Я просила аби зателефонував у квартиру, в якій ми живемо, не впевнена, що він зрозумів моє прохання, але так чи інакше цього не зробив. Чоловік просто випхав мене за двері.

         Я опинилась серед ночі на вулиці: без телефона, без грошей, аби піти в якийсь готель, без документів, взагалі без нічого. Простоявши десять хвилин біля дверей вирішила піти на найближчу лавочку. Це було просто жахливо. Опинитися одній в ночі посеред вулиці дуже страшно. Ще й плюс до всього те, що я в чужій країні, зникну – і ніхто не знайде. В голову лізли жахіття й хотілося плакати від безвиході. Заспокоювала себе думкою, що Сеул – дуже безпечне місто і тут рідко трапляються вбивства, викрадення чи щось подібне, а район в якому ми живемо, ще біль захищений і контролюється поліцейським патрулем.

         Тож я просто сиділа й дивилась на зорі – так було на багато спокійніше.  Небо, таке безкрає і непорушне завжди на мене заспокійливо впливало, почуваюся щасливою, дивлячись вгору. Завжди, коли трапляється щось неприємне, - дивлюся в небо й стає краще; коли почуваюся щасливою – теж дивлюся в небо й щастя збільшується вдвічі; коли втомлена – дивлюся в небо й втома проходить. Небо – це найкращі ліки для душі. Спробуйте й ви коли-небуть, повірте – не пошкодуєте! Небо було таке зоряне і яскраве, як ніколи.

    – Що ж, не так вже й все погано, - думала я. – Переночую тут одну ніч, а вранці, коли хлопці йтимуть з дому, підійду до них і вони пояснять вахтеру що й до чого. Лежати на лавці ставало холодно, моє легке плаття, яким я була така задоволена вдень тепер мені здавалось просто мега-невдалим одягом.

         Ще пів години тому зоряне небо тепер затягнуло чорними хмарами. Здійнявся вітер… І тут, просто як на замовлення, почали крапати великі краплі. Спочатку вони були поодинокі, - то тут, то там, потім все частіші й менші й через декілька хвилин полляло як з відра. Тут часто стається, що дощ приходить просто нізвідки і раптово. Я змокла й змерла, і від цього на душі ставало ще огидніше, тож я дала волю своїм емоціям й почала тихенько плакати. На обличчя падав дощ, змішувався з слізьми і стікав на мокру землю. Я сиділа на холодній лавці й почувалась мов безхатьченко. – Чому знову я опинилась в такій ситуацій, - думала, сидячи й тремтячи від холоду. – Я сама винна, як можна бути такою не уважною й розсіяною? Я не можу винуватити вахтера, який відмовився мене впускати без перепустки, - він чесно й старанно виконує свої обов’язки. А що, якби я справді виявилась шаленою фанаткою? – Тоді б проблеми були у всіх, і в першу чергу у нього. Я розуміла чому він так вчинив, але від цього мені легше не ставало. Хотілось піти і витягти його з будинку, аби й він відчув як це сидіти посеред ночі на вулиці та ще й під холодним дощем. Та все ж злилася я лише на себе. Час, здавалося, тягнувся незкінченно довго.