І

Їж. Молись. Люби. Я почувалась немов Елізабет Гілберт – головна героїня фільму з однойменною назвою. Звичайно, між нами не так багато схожого, але потреба змінити оточення назрівала так гостро, що я розуміла: якщо цього не зробити зараз, потім буде надто пізно. Саме тому, за її прикладом, я вирішила податись в світ за очі. Чоловіка у мене ніколи не було, тому причина такого стану була не в розбитому серці, та й депресією це не назвеш. Питаєте що зі мною? Ну, якби я була справді письменником, то, напевно б, назвала це часто чутним виразом «творча криза», але я навіть не письменник, так що й тут «облом». Банально… але я просто не можу знайти себе. Всім своїм єством я, як і Елізабет, відчувала, що живу не тим життям, яким би хотіла. Щодня я прокидалась вранці, снідала, умивалась і  йшла на роботу, яку ненавиділа. Ввечері втомлена поверталась додому, займалась домашніми справами, інколи ходила на прогулянку, інколи – на пробіжку. Увесь час я почувалась розбитою і втомленою.

Мені - 23, це вік, коли починаєш розуміти у якому напрямку тобі рухатись і коли ще не пізно для нових починань. Можливо хтось з вас просто усміхнеться, бо ж зазвичай не в 23 вирішують чим хочуть займатись, а так десь у 16-19, коли вступають в університет, але це не про мене. Я довго не могла визначитись чим хочу займатись. Знала точно лише те, що ніколи не стану лікарем – це однозначно не для мене. Мріяли з подругою стати вчителями (подруга, до речі, стала), з іншою подругою хотіли бути стюардесами (не стали обидві), ще мріяла бути секретарем в велетенській фірмі, потім істориком, археологом і космонавтом, ще думала йти в армію, а врешті вступила на фізмат.

Коли мені було 10, мої батьки розлучились. Тато знайшов іншу сім’ю, в нього народилося ще четверо дітей і його нова дружина заборонила йому будь-яке спілкування зі мною і мамою. Мама довго не могла вийти з затяжної депресії, адже її фундамент, на якому будувалось життя раптом похитнувся. Через деякий час вона вирішила поїхати на заробітки за кордон, ми жили в селі й тоді багато наших односельчан їхали в Італію, от і вона захотіла спробувати. З Італії вирішила не повертатись, познайомилась там з молодим чоловіком, але чомусь не розповіла йому про те, що має доньку.  

Мною опікувався дядечко, він любив мене, і по-своєму, як вмів, дбав. Між нами завжди були теплі відносини, такими вони є і зараз, і сподіваюсь, що такими залишаться й у майбутньому. Я вдячна дядечку за те, що він не залишив мене, коли покинули найрідніші. Ми жили досить бідно, тому що дядечко мав одну погану звичку – ставки на спорт. Колись він був відомим футболістом, досягнув досить багато, йому пророкували велике майбутнє, але на одній з ігор він травмував ногу. Нажаль травма була надто серйозною, повернутись у футбол він не зміг, до того ж так і залишився шкутильгати. Ще вчора відомий і улюблений, сьогодні – всіма забутий. Йому важко було це пережити, тому часто випивав і ставив футбольні ставки. Він не зміг піднятись, не одружився, не зміг знайти нормальної роботи, так – підробітки, то тут, то там. Та коли дядечко дізнався, що його улюблену племінницю можуть віддати в інтернат, він дещо змінив пріоритети – покинув випивку, знайшов постійну роботу, нехай і з не великим заробітком, проте стабільним. Він оформив опікунство і забрав мене до себе. Дядечко старався турбуватись про мене, хоч пристрасть до ставок подолати не зміг, тому часто траплялось, що він програвав усі гроші, і нам доводилося насилу зводити кінці з кінцями. Але проте я знала, що він – моя сім’я, і справді мене любить й, хай там що, ніколи не залишить. А це, погодьтеся, куди важливіше за гроші та багатство.

У 18 я вступила до університету. Мені знадобились роки, аби зрозуміти себе. Лише навчаючись на магістратурі зрозуміла, що рухаюся не в тому напрямку. В мені почав прокидатись письменник, тому вирішила займатись тим, чого дійсно бажаю. В нашому місті проходив літературний конкурс молодих талантів, я вирішила спробувати себе,  і – о диво! – виграла його. Це було неймовірно, я не могла повірити в таке щастя. «Я виграла цей конкурс» - від однієї думки про це перехоплювало подих і я була неймовірно щаслива, що мою повість опублікували, та ще й отримала фінансову винагороду. Та ейфорія продовжувалась не так вже й довго, після неймовірного везіння почались звичайні будні і потрібно було робити щось далі: або шукати себе у професії, яку здобувала в університеті або старанно працювати, щоб написати ще одну хорошу історію і починати займатись письменництвом серйозно.

Кажуть, що на справжнього письменника взагалі не треба вчитись. Я не зовсім погоджуюся з цією думкою, але все ж вважаю, що це або в тобі є, або немає – ти або пишеш, або ні. Якщо в тобі немає цього, то скільки б ти не старався, а все ж не змусиш себе творити. Натхнення приходить до тебе коли йому заманеться й ти не в силах його притягнути ніякими магнітами й канатами. Воно саме, як сніг на голову, звалиться на тебе і все що залишається – сідати за комп’ютер або брати ручку і блокнот й виливати все, що зібралось у твоїй голові. Тоді з написаного можна робити якийсь твір. Щоб бути письменником, тобі потрібно мати що сказати іншим, ти повинен бути наповненим думками, якими хотілося б поділитись з світом.

На моєму ПК була величезна купа розпочатих історій, які втрачали свою думку, переставали розвиватись, або ж просто ставали нудними, - всі вони були не закінченими. Я хотіла написати історію, яка б знайшла відголоси в людських серцях. Хотіла написати історію, від якої ставало б тепло на душі, й коли б її прочитав хтось, кому дуже сумно – то усміхнувся, коли б її прочитав хтось, в кого розбите серце – то б знайшов силу підвестися й іти далі, коли б її прочитав хтось, хто озлобився на весь світ – то зрозумів, що насправді навколо так багато прекрасного й залишив свою злобу в минулому, коли б її прочитав хтось самотній – то не почувався б забутим й залишеним, коли б її прочитав хтось, хто загубив натхнення – то відразу віднайшов його. Таку історію я хотіла написати, а натомість в мене було багато таких, які  не варті уваги. Після досить вдалого старту я не могла нічого написати. Понад усе я не хотіла втратити свою індивідуальність. Я не хотіла, щоб мої історії були якимись нудними і журнальними, але нічого вартісного не спромоглась зробити.