Що я пам’ятаю про своє дитинство?

Що я пам’ятаю про своє дитинство?
Що закарбувалося так глибоко, що аж на рівні ДНК? Те, що я міг би розповідати дітям і онукам так, щоб вони спершу сміялися з моїх пригод, а потім замислювалися: «А непогано ж у діда було!»

Передусім я пам’ятаю своїх бабусь - бабу Маню (маму тата) і бабу Марусю (татової рідної тітки). Вони дивились на моє дитинство з таким розумінням, ніби знали: воно швидко закінчиться, тому треба дати мені відчути справжню волю — у межах дозволеного, звичайно. Вони, мабуть, самі того дитинства не мали, тож цінували моє. І головне - не заважали моїм витівкам із друзями, моїм «бешкетним наукам».

А ще назавжди залишився смак топленого молока з печі. Не з магазину в пакеті, а справжнє - густе, аж кремове, яке томилося в глиняному горщику цілу ніч. Хто не пробував - той не зрозуміє. То не просто молоко, то гастрономічне одкровення, гастрооргазм, якщо чесно! І головне там були не стільки саме молоко, як ті дві шкаринки зверху - ми їх називали «пінки». Верхня - золотиста, товстенька, мов кришка, а під нею ще одна - ніжна, світла, як друга сторінка книжки. І що найприємніше - бабуся завжди берегла пінку саме для мене. Могла сама не скуштувати, але казала: «То ж онукові!». Я йшов до того горщика, як до святині. Відкриєш кришку - а там на молоці золотиста шкуринка, ніби шматочок сонця виліз із печі. Отаку пінку з’їси - і вже відчуваєш себе найщасливішою людиною на світі. Тоді я думав, що більшої розкоші в житті не існує. Тепер розумію - я таки мав рацію.

Ну і, ясна річ, мої друзі. Ми були як табун непосидючих коників - мої ровесники, плюс-мінус кілька років.  Ми всі жили на одній вулиці, на нашому закутку, який у селі завжди називали Реп'яхівкою. Чому саме так – достеменно ніхто й не знав, бо реп’яхів по селу було повно, але саме наш бік села отримав цю кличку. І ми, малі розбишаки з Репяхівки, були як одна велика компанія — завжди разом, завжди в пригодах. Літо у селі, канікули - отам справжнє життя. Бо я ж із міста, тож кожен день у селі для мене був святом.

Наше село було, можна сказати, «на краю світу». Тепер його вже нема -усі роз’їхалися, а тоді воно жило на повну: три стада корів, ферма, конюшня, кузня, два магазини, цегляний клуб (де й артисти бували, і кіно щовечора крутили), та навіть власна сільрада. Словом, цивілізація у квадраті.

Та для нас, дітлахів, найбільшою розвагою була риболовля. Вставали ми ще до світанку й чалапали три-чотири кілометри на торф’яні болота- на карасів. Але то були не якісь там «акваріумні красені». Наші карасі були такі великі й чорні, що їх треба було обіймати двома руками, аби витягнути. Тоді нам здавалося, що то не риба, а якась доісторична істота, яка дивом вижила після динозаврів. І головне -кожен клявся, що впіймав найбільшого, навіть якщо рибина сама ледве пролазила у відро.
На тій риболовлі пригод було більше, ніж у кіно. Карасі такі прудкі, що часом ловили вони нас, а не ми їх. Уявіть: витягаєш з болота рибину - вона крутиться, блищить, а ти двома руками тримаєш, мов дитину. І тут- раз!- вислизає, ляп тобі хвостом по пиці й назад у воду. Ми тоді сміялися так, що животи боліли.

Або ж інша історія: хтось із компанії обов’язково посковзнеться й сяде просто в багнюку, по самі коліна. Поки витягаєш, то й сам у тому болоті по вуха. Але найцікавіше було те, що ніхто не сердився. Навпаки - гордість! Бо як же ти «справжній рибалка», якщо ще жодного разу не прийшов додому чорний, як шахтар?

І знаєте, найсмачнішою була не сама риба, а ота дорога додому: важкі відра, босі ноги в пилюці, і кожен наперед уже придумує, як буде вихвалятися своїм уловом.
А вдома мене вже чекала бабуся. Карасі, темні, аж чорні від торф’яної води, пірнали в миску з борошном і летіли прямо на пательню, що шкварчала на керогазі посеред двору. Дим з кіптявим вихлопом керосину стелився поміж яблунь, змішувався з дурманним запахом смаженої риби - і то був запах нашого літа, нашого дому. Ми з нетерпінням чекали, поки перші карасики зашкварчать, і навіть сусіди знали: у дворі смажать рибу - отже, рибалка вдалася.

А найбільші наші пригоди починалися вночі. Тоді, коли село вже спало, ми з хлопцями йшли «визволяти» колгоспних коней, що паслися в полі. Сідла, ясна річ, у нас не було - хто там у дитинстві думав про комфорт? Головне - вскочити верхи, вхопитися за гриву й триматися, аби не злетіти.

І от так, мов індіанці з ковбойських фільмів, ми мчали полями у сусіднє село - до дівчат. Дорога нічна, тиша, зорі над головою, а під тобою кінь, що сам знає шлях. Уявіть лишень: нам по 12–13 років, а відчуття, що ми - справжні завойовники сердець.

Коні, правда, часом мали свій гумор. Бувало, що замість романтичної поїздки до дівчат вони вирішували перевірити нашу стійкість - різко підскакували чи бігли вбік. Хто витримав - герой, хто ні - той у кропиву. Але навіть після таких «падінь слави» ми не ображалися: сміху було більше, ніж болю.

Якби хтось рахував, хто з нас найчастіше падав — то першість беззаперечно була б моя. Коняка тільки боком хитне, тільки підскочить, і вже я лечу в пилюку чи в траву. Друзі регочать, аж животи тримають, а я встаю, позбираю реп’яхи з сорочки - і знову в сідло. Бо ж як це так: усі поїхали, а я залишуся? Ні, ми завжди їхали далі, мов справжня табунна ватага.
Правда, бувало й так, що до дівчат ми навіть не доїжджали. Коні мали свій план на вечір: то завернуть у буряки, то раптом зупиняться й дивляться на тебе, як на дурня, мовляв: «Ну що, ковбої, далі самі?» У результаті поверталися назад із подряпаними колінами й великими мріями. Але ж головне - сам процес! Бо що таке дитинство без отих недосяжних «дівчат у сусідньому селі» і без коней, які краще за батьків знали, коли пора додому.
Але пригоди на конях - то ще пів біди. Бувало, що коні стояли в конюшні, і тоді ми знаходили собі інші «розваги». Ніч темна, зорі світять, дорога пуста - і ми, мов партизани, пробираємося чужими городами.

Найбільшою спокусою були не буряки чи картопля - ні, ми йшли тільки по «делікатеси»: полуниця, кавуни, груші, яблука. Удома того добра теж вистачало, але, як відомо, чужа полуниця завжди солодша, чужий кавун - соковитіший, а груші, зірвані нишком, чомусь пахли в сто разів краще.