Глава 6. Рік чудес (або справжній секрет мого справжнього успіху)

Коннектикут – 26 грудня, 1993

Я вже спілкувався з психологом одного разу, але це було в ситкомі. В четвертому сезоні «Сімейних уз» Гері Голдберг в співавторстві з Аланом Угером створили одногодинний епізод «Мене зовуть Алекс». Найкращій друг Алекса гине в аварії під час перевозу меблів. За попередньою домовленістю Алекс мав допомагати йому, але в останню хвилину відмовився. Глибоке відчуття провини перед загиблим, ускладнене усвідомленням того, що сам він врятувався лише завдяки акту особистого егоїзму, штовхає Алекса за порадою до психотерапевта. Для Алекса Пі Кітона визнати, що він потребує подібного роду допомоги, було повністю поза межами його характеру. Зухвала самовпевненість, врешті-решт, є наріжним каменем особистості хвалькуватого хлопчика-феномена, яку він демонструє світові, Алекс неухильно і впевнено рухається у майбутнє обраним шляхом.

Однак, смерть його друга зупиняє його на розпутті, і нарешті ставить перед ним питання, на які він не в змозі однозначно відповісти.  Тепер, наче в казочці про курочку та зернятко, Алексу треба відстежити своє життя по кроках, починаючи з раннього дитинства, щоб встановити зв’язки та протиріччя між внутрішніми страхами та сумнівами та обожнюванням  та захвалюванням, які він завжди звик отримувати від зовнішнього світу. Епізод був відзнятий в стилі театральної постанови «Наше містечко» і психотерапевт жодного разу не з’являється перед камерою; Алекс дивиться прямо у об’єктив і відповідає на запитання, які йому ставить абстрактний чоловічий голос.

Той епізод здобув мені Еммі, але цього разу, у цій надзвичайно реальний версії пережитого моїм alter ego, так само як і він дійшовши до крайньої нужди у професійній допомозі, єдиною нагородою, яку я жадав отримати, було полегшення. Багато в чому я міг би порівняти свою ситуацію з Алексовою. Так само як і він, я ніколи не думав, що мені доведеться коли-небудь звернутися до психолога. Я завжди був особою типу розберуся-з-цим-сам, і тим болісніше мені було зрозуміти, що цього разу я не маю жодної гадки що робити. Так само як і Алекс, я багато інвестував у те, щоб виглядати переможцем, як у своїх очах так і в очах інших; визнати себе побитим і уразливим, було для мене тим самим, що визнати себе повним невдахою. Але програти це одне, а здатися – зовсім інше: на щастя, щось, заховане глибоко в середині мене, не дозволило мені здатися. 

На відміну від безтілесного голосу з епізоду «Мене звуть Алекс», голос на іншому кінці телефонного дроту був жіночим і належав цілком утіленій людині – жінці психотерапевту з Нью-Йорку, чий номер я таки зберіг і нарешті наважився їм скористатися Різдвяним днем 1993-го.

Джойс працює психоаналітиком з Юнгіанської терапії у районі Вест-Сайд, Манхеттену. Коли я нещодавно запитав її що вона думає про той перший дзвінок, вона відповіла, що то виглядало як «маленький хлопчик, який скоріше помре, ніж визнає, наскільки він боїться». Тремтячим голосом (Джойс згадує, що мене було ледь чути) я сповідався незнайомій людині, що відчуваю себе так, нібито «моє життя у полум’ї». Цікаво, що ні я, ні вона, не можемо пригадати жодної згадки про хворобу Паркінсона впродовж тієї першої розмови, теми, яка займе перше місце у сотнях наступних.

За перших же хвилин розмови мене охопило переконливе відчуття, що я правильно зробив звернувшись по допомогу. Все, чого я тепер хотів, це якомога швидше потрапити до неї на прийом. Джойс нагадала мені, що я зателефонував підчас свят, і вона не мала жодних запланованих зустрічей на наступний тиждень. Тим не менш, уважно вислухавши те, що було сказано ( і ще докладніше зрозумівши те, чого сказано не було), вона одразу визначила, що я перебуваю у кризі і маю згустітися з ким-небудь якомога скоріше. Ніколи не вірячи в випадковість, Джойс також немалу увагу приділила тому факту, що хоча вона мала намір виїхати з міста у той день, вона непередбачено завітала до свого офісу саме в той час, коли пролунав мій дзвінок.

«Я зможу зустрітися з вами сьогодні о третій», – запропонувала вона і назвала адресу. Зависла пауза. Сьогодні? Ми не мали жодних намірів повернутися у місто так рано – моя мама приїхала у гості, це був перший день Різдва і, щоб там не було, я розраховував на годину-другу у ванній.

«Я не впевнений, що цей час влаштовує мене», – відповів я. Джойс, на тім кінці дроту мабуть була декілька уражена. Я розказую що моє життя у полум’ї, і я же починаю торгуватися про час зустрічі.

«Ви не маєте часу декілька пізніше цього дня, або, можливо, ввечері?». Я не знав, що робити. Переговори раптово зайшли для мене в тупик.

Джойс твердо відповіла: «Сьогодні. О третій по полудні».

МЕНЕ ЗВУТЬ МАЙКЛ

26 грудня 1993го – весна 1994-го

Моя тривога прорвалася назовні; телефонний дзвінок до Джойс запустив насос і фонтан забив. Я з’явився у неї в офісі у 2:55, і через кілька секунд ми сиділи один навпроти одного; вона тримала у своїх руках записника, я тримав у своїх свою голову. Згадуючи той перший сеанс, Джойс каже, що я  досяг крайнього ступеню «уразливості», так, нібито з мене зняли шкіру. Я почав розказувати свою історію, спочатку повільно, потім прискорюючись до стрімкого потоку. Я не міг зупинитися до шостої вечора.

До цієї першою зустрічі з Джойс, все те що я знав про психологію, психіатрію, психотерапію та/або психоаналіз я прочитав у книгах та журналах, або побачив (чи зіграв) по телебаченню; саме тоді з’явилися всі ці фільми Вуді Алена. Пам’ятаю, я сміявся над картинкою з журналу The New Yorker – чоловік лежить на кушетці у психоаналітика зі схрещеними на груді пальцями, надпис під картинкою: я мав мрію і я отримав результат. Я чув що Фрейд називав психоаналіз «розмовною терапією». Підхід Джойс базувався на школі Карла Юнга; але якою б не була школа, я до неї вступив: тепер я мав бути готовий до довгих розмов, мати багато мрій, і отримувати результати.