Глава 4. Загублений у Фанхаусі

Американська преса, приблизно 1986

      GQ: «Майкл J. Фокс піднімається все вище і вище»

US: «Майкл J. Фокс – повернись у моє майбутнє»

People: «Секрет його успіху»

Rolling Stone: “Обличчя обкладинки – Майкл J. Фокс”

Playgirl: «Хто захомутає Майкла J. Фокса?»

Bop: «Хто крутіший, Кірк Кемерон або Майкл J. Фокс? Вирішуй сам! »

У моєму колишньому районі Studio City, там де Ventura бульвар зустрічається з південно-західним  кутом Van Nuys, був газетний кіоск. Доволі часто,  у пост-назад-у-майбутнє вісімдесятих, я зупинявся біля нього і, натягнувши бейсболку по самі брові, заховавшись за сонцезахисними окулярами, старанно сканував стенди. Ні, я не роздивлявся розвороти з Hustler, Juggs або інших пікантних журналів, я розглядав версії самого себе на сторінках  People, US, GQ, TV Guide, MAD, Cracked, AdWeek, Variety, McCall’s, Family Circle, The National Enquirer, The Star, The Globe, Seventeen, 16, Tiger Beat, Bop та багатьох інших.     

Скрізь на мене дивилося моє власне зображення. Але ось яка річ –  жодне з них не відображало мене таким, яким я є насправді; це більш походило на зал кривих  дзеркал. Світлини не стільки відображали мене самого, скільки різні аспекти моєї публічної персони, викривлені різними видавцями та редакторами так, щоб краще демонструвати їх точку зору (не мою) і, що більш важливо, на приваду тієї соціальної групи, яку вони обслуговували. Отже, на обкладинці  People я був хлопцем з сусіднього будинку, на сторінках GQ – випещеним яппі, для Playgirl – секс-символом… Деякі з цих особистостей я визнавав, інші здавалися чужинцями в моєму тілі. На сам перед, це були всього лиш заголовки бульварної преси.

Королівство кривих дзеркал на Van Nuys – ось ідеальна метафора для того, на що перетворилось моє життя, коли я опинився у лабіринтах Американського Фанхаусу Мега-знаменитостей – місці, де (як я виявив) дуже легко загубитись.

Ось коротке резюме моєї історії до цих пір. У 1979-му, відчуваючи задуху у середовищі в якому я виріс, і з мріями стати актором, я залишаю Канаду заради Лос-Анджелесу. Протягом наступних трьох років я радію скромному, непоказному успіху, але  весною третього року опиняюсь у бідолашному становищі. Щасливе здобуття ролі Алекса Кітона у «Сімейних узах» усе змінює. За підтримки талановитих продюсерів, акторів, сценаристів мені вдається зіграти персонаж, який припадає до душі аудиторії. Я здобуваю свого роду визнання: на рівні другорядного гостя Шоу Джонні Карсон або з’явлення на дальніх сторінках ТВ-Гіда (десь після кросвордів). Потім, вперше у своїй кар’єрі, я отримую пропозиції на головні ролі у фільмах, на додачу до моєї роботи на телебаченні. Влітку 1985-го «Сімейні узи» утримують другу сходинку популярності серед програм основного ефірного часу, «Назад у майбутнє» вистрибує на перше місце за касовими зборами, а «Вовченя» (невідомо яким чином) тримає друге місце. І ось воно як, за короткий шестирічний термін, я став знаменитим.

Не думайте, що таким був мій план с самого початку.

Але, заждіть хвилинку, чому ні? Чи не я вирушив у Голлівуд в вісімнадцять років на пошуки слави та фортуни і через три роки, відзнявшись у пілоті «Сімейних уз», рапортував до Коаді що «нарешті я наблизився до величчя»?  Чи не с самого початку моєю ціллю, моїм єдиним прагненням було – одного дня стати багатим і знаменитим?

Все не так просто. «Багатий-і-знаменитий» було для мене такою ж стереотипною фантазією, як і для водія вантажівки. Так, якщо під «багатий-і-знаменитий» мається на увазі свобода, це дійсно вабить. Але якщо цей стереотип розкласти на синоніми, наприклад, такі як «мільйони» та «обожнювання», то я не думаю, що жодне з цих слів, разом або окремо, виражали мою первинну мотивацію.

«Багатство», на мій приземлений погляд, означало можливість купувати собі їжу та одяг і оплачувати житло. «Слава», як по мені, означала, по-перше, відсутність необхідності постійно доводити хто я є, заробляти репутацію, та разом з цим, спільноту, серед якої я міг би  продовжувати розвивати свої інтереси. Я зовсім не хотів, щоб хтось цілував мій зад, я просто бажав мати місце,  де ніхто не міг би дати мені копняка.

Коротше, моєю найвищою амбіцією було акторство. Я був зосереджений на роботі, а не на збагаченні. Математична статистика доводить, що кар’єра виконавця не є найкращим шляхом досягнення багатства. Стосовно слави, треба визнати, це є доволі сприятливий маршрут, хоча і не такий прямий на сьогоднішній день. Сьогодні я міг би просто відправитися разом з групою таких самих макіявеллістів-нарцисистів куди-небудь на Бора-Бора або до Австралійського Аутбеку, з’їсти парочку щурів, жменю личинок зеленої мухи і… Бамц! Кожне ток-шоу та журнал в країні проголошують  моє ім’я.