Глава 3. Голлівудськи університети

Міжштатна магістраль №5 – квітень, 1979

Ось неочікуваний перебіг подій  на лад сімейного фільму пізніх сімдесятих, дорожня картина про співвідносини поколінь: мій тато та я прямуємо скрізь ніч до Каліфорнії, на нашому шляху до Голлівуду – мого відправного пункту у велике майбутнє. У дзеркалі заднього бачення я можу спостерігати свого попутника, що розтягнувся на задньому сидінні, татові 250 фунтів ледь поміщалися ззаду нашого Dodge Aspen 1977-го. Він вирішив трохи здрімнути, поки я відпрацьовую свою чергу нічного водіння, долаючи підступні повороти міжштатного шосе № 5, що пролягає через гірський каскад штату Орегон. Ми зустрічаємо схід сонця, коли воно виростає над більш гостинними пагорбами північної Каліфорнії. Тепер, коли він заснув, я в змозі вимкнути його 24-годинну  новинну радіостанцію і налаштуватись на єдину музичну хвилю, яку мені вдалося вловити серед шуму поміх. Лунав новий сінгл гурту Doobie Brothers. «То, що один дурень може вигадати», –  наспівував Майк МакДональд, – «жоден мудрець не зможе розтлумачити».

          Я пам’ятаю, як думав тією ніччю про те, як далеко ми з татом просунулись у відносинах за останні кілька тижнів. Саме те, що він супроводжував мене до Голлівуду після багатьох років погляду на мої амбіції з під скептичного брова, було перебігом подій якого я ніколи не міг передбачити. Звичайно, його згода на те, щоб я залишив школу, була палкою з двома кінцями; безсумнівно, це було демонстрацією підтримки, але, я впевнений, це був одночасно і виклик – настав час вирішальних подій. Отож, пан, або пропав. Все ж таки він мав своє цікаве бачення щодо моєї мрії про втечу (кинути школу, щоб переслідувати славу і багатство в Америці): якщо я й збирався стати втікачем, я мав стати втікачем з шофером.

Рішення вирушити в дорогу вже у квітні далося нелегко. Це означало відмовитися від роботи яку я вже очікував на весняно-літній термін: у телевізійному проекті «Гекльберрі Фінн» телебачення Німеччини. Але Тоні Говард, кастинг-директор з Лос-Анджелесу, з якою я вже був знайомий з попередньої роботи, переконала мене, що зараз був час ловити момент. Вона вважала я маю певну перевагу: Американські продюсери радо вхопляться за можливість найняти досвідченого актора, який настільки юнацькі виглядає, що може грати дитячі ролі, оскільки трудове законодавство робило використання акторів до вісімнадцяти років надмірною розкішшю. Весна завжди була сезоном кастингів на пілотні проекти TV. Я не потребував багато, щоб бути переконаним що Голлівудська кар’єра моє майбутнє. Але оскільки вісімнадцять мені мало виповнитись лише у червні, було необхідно, щоб батьки погодились з моїми планами, і це здавалося немислимим.

Мама: «Ти дійсно впевнений, що це є те чим ти хочеш займатися?»

Я: «Абсолютно».

Тато: «Ти точно розумієш від чого ти відмовляєшся? Ти не занадто впевнений?»

Я: «Абсолютно».

І тоді тато шокував мене.

«Добре, якщо ти вирішив стати лісорубом, тобі доведеться піти у той чортів ліс».

Тато погодився не тільки відвести мене до Лос-Анджелесу, але й фінансово забезпечити цю авантюру, поклавши всі витрати на свою карту Visa.

«Перший внесок до мого пенсійного фонду», – пожартував він.

Але я у своїй відповіді був серйозний, як ніколи: «По руках».

І ми відправились у той чортів ліс.

Лос-Анджелес, квітень, 1979

Як тільки ми увійшли до нашого номеру у Westwood Holiday Inn готелі на бульварі Уілшир, я кинувся до телефону, щоб підтвердити  заплановану зустріч з агентами. Тоні була на зв'язку, і вони очікували мого дзвінка. Тато повідомив мені, що він збирається лише підвозити мене до місць домовлених зустрічей – таким чином даючи мені усвідомити, що це моя справа, не його.     

Моя самовпевненість була перевірена на міцність під час одного, особливо пам'ятного,  інтерв'ю. Агент, що сиділа у кріслі прямо навпроти мене, виглядала явно розчарованою перспективами, які я, на її думку, представляв. Зніяковілість хмарою нависла під стелею кабінету. З якоїсь причини, вона просто не могла дивитись мені в очі: її погляд був прикований до мого взуття. Нарешті, вона зуміла опанувати себе, щоб сказати те, про що думала, перервавши при цьому потік моїх дотепних теревеньок.

«Послухай, Майкл, ти виглядаєш чудово і ти дуже веселий та милий. Тоні розповіла багато вражаючих речей про тебе, і ти, беззаперечно, дуже талановитий. Але річ у тому, що я не розумію, чому вона не згадала… тобто, я не буда готова до того… Добре, я не була проінформована, що ти маєш інвалідність». І з цими словами її очі знов повернулись до мого взуття.

«Я не маю. Принаймні, я не думаю, що маю».

«Чому тоді ти взутий у ортопедичні черевики?»

Тепер ми вдвох дивились на моє взуття. Це не були ортопедичні черевики. Вони по суті не були черевиками зовсім, це були боти: чорніші за смолу, екстравагантні, з двохдюймовою підошвою та чотирьохдюймовими каблуками. Самі найкрутіші у сімдесятих, на мою власну думку. Зніяковівши, я намагався перевести все на жарт, завіряючи її, що моїм єдиним недоліком є недолік кількох фунтів зросту, і я тільки-но зрозумів, що на кілька років відстаю від трендів Каліфорнійської моди. У всякому разі, хмара швидко розсіялася і решта зустрічі пройшла добре.