Глава 2. Майстер втечі.

Чилівакська військова база, Британська Колумбія - 1963

Хлопчик пішов. . . зник. Я прослизнув, поки моя мама була зайнята цією невдячною справою, так  знайомою будь-якій дружини професійного військового: розпаковуванням сімейної власності  та створенням ще одного нового домогосподарства.

Моя мати, Філліс, та батько, сержант Королівського Канадського Корпусу Військ зв’язку  Вільям Фокс, стали експертами з передислокації. Від дати їхнього весілля у 1950 і до того дня мамі  не раз доводилось розпаковувати ящики з надбанням їхнього подружнього життя – за ці тринадцять років батько поміняв шість армійських баз.

Робота мого батька полягала у шифруванні та дешифруванні – його майстерність у цій таємній справі була причиною того, що армія вимагала його переміщення по всій Канаді. (Ми ніколи не могли відвідати його в його офісі, який завжди був опечатаний). Молода сім’я вже мала короткочасне розташування у Чіліваку з 1955 по 1958 рік. Ми знов їхали туди з провінції Альберта, де тато провів ці проміжні роки на двох базах у Калгарі та Едмонтоні. (Я народився у Едмонтоні у липні 1961). Це було армійське життя, і якщо це було незручно, або навіть болісно для сім’ї службовця – що поробиш?  Тато мав відповідь, яку з незмінною міддю у голосі получав кожного разу, коли наважувався поскаржитись, і с кривою посмішкою часто нагадував її нам: "Якщо б армія хотіла, щоб я мав сім'ю, мені б її надали".

Але цього разу тато не вагався з переїздом, і  було дійсно не тяжко попрощатися з пласким, безлюдним ландшафтом та незносно холодними зимами канадських прерій. Мама з татом все ще мали багато знайомих у Чіліваку і обоє виросли в Британський Колумбії. Мамо пригадує сльози щастя весь час мандрівки через Скалисті Гори на захід від Альберти, настільки вона була у захваті від того, що нарешті вони їдуть додому. Чілівакська база знаходилась безпосередньо серед кострубатих гір, в милях і милях від багатих сільськогосподарських угідь Долини річки Фрейзер. Якщо ви прослідуєте вздовж вісімдесяти вихлястих миль річки Фрейзер від Чілівака до самої дельти, де вона впадає у Тихий океан, ви натрапите на невеличке поселення Ладнер – одне з нащадків багатьох орендарських фермерських господарств, народжених тут за часів Великої депресії. Мама вважала Ладнер рідним домом і завжди носила його в своєму серці. Отже, якщо сім’ї Фоксів і треба було знов завантажитись у Шевролет та мчати по Транс-Канадському шосе, вони, принаймні, рухались у вірному напрямку.

Розпаковування було нудною роботою, і малюк, що снує під ногами, не робив її легшою. Я був справжнє лихо ходяче.  Справжній вихор –  життєрадісний, кмітливий, кумедний, не по літах розвинутий малий, на кшталт: «який космічний корабель закинув сюди це інопланетне створіння?» Але я також впевнений, що був випробуванням меж її терпіння, постійно теревенькаючи, заринаючи у коробки, звалюючи у купи одяг, який вона щойно розпакувала, розсортувала, склала та приготовила, щоб підняти на гору до кожної з трьох стислих спалень.

«Стисле» – було актуальним словом для армійського житла. Стаціонарні сімейні казарми не забезпечували щедрого житлового простору, але в повній мірі мали статус добре охоронної  державної нерухомості, ви не змогли б і уявити собі більш безпечніше середовище для виховання дітей. Розтягнута сітка корпусів ідентичного житла сприяла доброму сусідству, і  люди швидко заводили нові дружні стосунки, або відновлювали старі. Усі виглядали приблизно однаково і усі пливли у тому ж самому соціально-економічному човні. Якщо у іншої сім'ї було щось таке, чого не було у вас, як то кольоровий телевізор, скажімо, чи фантастичний автомобіль – все, що вам потрібно було зробити, це порахувати дітей: найвірогідніше, вони мали на одну-дві дитини менше ніж ви. У 1963-му ми мали чотирьох: Карен, Стівена, Жаклін та мене. У 1964-му на світ з’явилась наша наймолодша сестра, Келлі: безсумнівно відкладаючи покупку кольорового телевізора до початку сімдесятих.

Так як мама була зайнята підрахунком втрат серед стосів різноманітного посуду, загорнутого у старі Едмонтовські газети, немає нічого дивного, що мені вдалося прослизнути непомітно. Те що вона більше мене не чула, не дуже її хвилювало, бо вона припустила, що я згорнувся в клубочок десь поміж речей і заснув, і навпаки, була вдячна за відпочинок. Те, що вона мене не бачила, було ще легше пояснити.  Ствердження «крихітний для дворічного віку» може здатися безглуздим, але це саме так, яким я був – ледь до колін, трохи важчій за вологий пляжний рушник і верткий як дзиґа. Пройшло кілька хвилин, перш ніж мама зрозуміла, що мене нема.

Ладнер, Британська Колумбія - 1942       

  Кожна сім’я має свої історії, свої родинні легенди. В моїй вони, як правило, обертаються навколо однієї фігури – Нани, моєї  бабусі. У нашій родині було визнаним фактом, що Нана має дар пророцтва; чи в буквальному сенсі чи ні, але найголовніше тут те, що ті, хто у це вірив, особливо моя мати, підтвердили це своїм життям. І я своїм – відповідно.

Двома десятиріччями раніше, інша мати дізналася, що її син пропав. У цій окремій історії то була мати моєї матері, Дженні Пайпер, і її син, мій дядька, Стюарт. Ішов 1942 рік. Дженні (моя Нана) та її чоловік Гаррі проходили через це вже одного разу з їх старшим сином, Кенні: телеграма біля дверей, жорстке формулювання: «Зник без вісті і ймовірно загинув». Літак Кенні був збитий десь у Німеччині. Обидва сина у Пайперів служили у Королівських військово-повітряних силах Канади на Європейському театрі військових дій. Обидва були об’явлені зниклими без вісті і ймовірно загиблими.