Глава 28. Пропозиція, якою не можна знехтувати

Серце краялося від болю. Дівчина не могла зрозуміти, чому вони і далі з Стасом продовжують завдавати страждань один одному? Невже не можна жити без взаємних образ і непорозумінь? Марті присіла навпочіпки і доторкнулася кошика з орхідеями, на руку повсідалися барвисті метелики. Здалось, що тільки ці ніжні створіння розуміють зараз світлу журбу і сум її серця. Ідилію мовчазного порозуміння розірвала мелодія телефону.

«Як невчасно», — Мартіна не могла проігнорувати дзвінок, адже це міг бути хтось із клієнтів. На екрані смартфону висвітився невідомий номер, але правила етикету ніхто не відміняв.

— Я вас уважно слухаю, – відсторонено сказала дівчина. Намагалася говорити ввічливо, тримаючи усі переживання у душі.

—  Доброго ранку, Мартіно В’ячеславівно. Вас турбує Вадим Морозов, якщо пам’ятаєте, ми зустрічались з вами у коридорі клініки. Як я радий чути ваш голос. Ви чомусь здаєтеся засмученою. Які у вас негаразди? Можливо, вам не сподобались мої подарунки? – цей шовковий, ніби змазаний медом, голос Марті упізнала б серед сотні інших. Їй захотілося прямо зараз закричати від захвату. Здавалось, тоді, у середу, почалася і закінчилася історія її нового захоплення, адже вони не обмінялися ніякими контактами.

— Доброго ранку, Вадиме, – серце пропустило удар, душевний біль розвіявся туманом. Кохання, ніби літній фруктовий коктейль, переливалося через вінця і дрібними краплями падало в безмежний океан щастя і ніжності.

— Не турбуйтеся, я б завжди знайшов вас, пані Мартіно, – він ніби читав потаємні думки, здавалося, знав про її сумні передчуття щодо нього.

— Ой, не слід так говорити, – зашарілася від несподіванки.

— Вам сподобались мої подарунки? – абонент теж розхвилювався.

— Так, вони не можуть не розчулити. Ви наче здогадались про мої смаки.

— Сподіваюсь, не образив вас тим особливим подарунком у футлярі, – почав на щось натякати чоловік.

— Із задоволенням приймаю метеликів. Вони надзвичайно гарні та яскраві! І я все одно не зможу вам їх повернути. Декілька змогли від мене втекти, – призналася блондинка.

— Пані Мартіно, уважніше роздивіться коробку з метеликами, може ще щось цікаве знайдете, – хитро запропонував співрозмовник.

Мартіну здивувала несподівана пропозиція. Притиснувши телефон щокою до плеча, заінтригована красуня просунула руку в коробку. Пальці намацали прямокутний футляр, приємний на дотик. Вона здивовано розглядала оксамитову коробочку для прикрас із написом «Tiffany&Co». Акуратно, щоб ненавмисно не пошкодити футляр, зняла кришку.

— Ой, яка ж це краса … — зітхнула Марті, замилувавшись ювелірною прикрасою.

Одного разу, вона захоплено роздивлялася в бутіку схожі браслети, які кілька разів обвивали зап’ясток. Вигадливе плетіння нагадувало ажурну павутинку, тільки з однією різницею – було виготовлене з рожевого золота. Ніби крапельки роси, у ланцюжку «заплутались» дрібні діаманти. Сам браслет прикрашали дві підвіски: одна з великою намистиною, а інша – із замочком.

— Я був упевнений, що подарунок вам сподобається. Він гарно виглядатиме на вашому тендітному зап’ястку, – привів до тями голос чоловіка, який очікував відповіді.

— Вадиме, не потрібно дарувати мені дорогі речі, – почала відмовлятися Мартіна, хоча її пальці захоплено торкнулися браслета.

— Вам не до душі подарунок? – стривожено запитав Морозов, – Як шкода … Ну, нічого. Можемо повернути, щоб … — блондинка з полегшенням зітхнула. Вона не бажала розлучатися з прикрасою, але було соромно приймати таку коштовну річ від майже незнайомого чоловіка. Марті зовсім не хотілося повертати подарунок, та інакше вона не могла вчинити.

Тим часом Вадим продовжував діалог:

— … замінити браслет на інший, який точно вам сподобається. Хоча, стоп. Мені здається, на вашій руці буде гарно виглядати браслетик із перламутром. А що ви думаєте про прикраси від «Сartіer»? – ніяк не вгавав бізнесмен.

— Мені незручно приймати дорогі подарунки, – заперечила Мартіна.

— Я просто хотів вас порадувати від щирого серця. Коли обирав подарунок милій дівчині, думав, перш за все про те, як у неї блищатимуть очі, – чоловік ніяк не міг приховати смуток у голосі.

«Він думає, що я така мила і безпосередня. А скільки компліментів було в попередніх посланнях. Як же мені повернути браслет, щоб не образити його? Якби прикраса була простою біжутерією, тоді б без вагань прийняла подарунок. Чому він мене поставив перед важким вибором?» - від хвилювання пересохло в горлі, а слова не могли складатися у речення. Нарешті, Мартіна спромоглася відповісти:

— Розумієте, я – самотня дівчина у цьому великому місті. І я ніяк не можу приймати дорогі подарунки від майже незнайомого (але вже коханого, – хотіло додати серце) чоловіка.

— У вас занадто суворі батьки? – поцікавився Вадим.

— Я цього не помічала, – трішки розслабилася блондинка, – Але я сама перед собою маю певні принципи, які ніяк не можу переступити. Мені здається, ви благородна людина, однак не хочу пліток, а тим більше – зобов’язань перед вами. Хай усе іде, як повинно бути. Якщо доля вирішить, що ми з вами будемо спілкуватися, я не буду проти вашого товариства.

— Ніхто з нас не знає, що чекає в майбутньому, – задумливо відповів Морозов, – Проте достатньо на сьогодні філософії, – його голос заграв веселими нотками, – У мене з’явився чудовий план.

— Щоб повернути браслет? – розхвилювалася дівчина.

— Нехай буде і так. Ви вільні у суботу ввечері? – промовив так, ніби лінивий кіт, який об’ївся свіжих вершків.

— У сенсі? – здивуванню не було меж.

— Як ви ставитеся до опівнічної прогулянки містом у світлі місяця і ліхтарів? – запропонував бізнесмен, – От і буде у вас нагода повернути браслет, якщо, звісно, не передумаєте. Але мені б дуже хотілося, щоб вашу ручку прикрашав мій подарунок. Я зовсім не наполягаю … — у мистецтві перемовин чоловіку не було рівних.

— Вадиме, невже ви запрошуєте мене на побачення? – конкретизувала Мартіна.