Глава 11. Моя дика Кицюню

— Кицюню, ми вже приїхали. Прокидайся, золотко, – Вадим Морозов ніжно поцілував дружину у щічку.

— Коханий … — пробурмотіла сонна брюнетка. Але швидко отямившись, широко відкрила сині очі, опушені густими віями кольору ночі.

— Ах, це ти, Вадиме, – розчаровано прошепотіла крижана красуня.

— Очікувала побачити когось іншого? – хитра посмішка торкнулася губ бізнесмена.

«Хто ж іще, крім тебе, може так розкішно зруйнувати мені наскільки прекрасну мрію? Хто ж як не ти, Вадиме Морозов, мій проклятущий чоловіче?» — про себе зітхнула Кицюня.

— Гаразд, проїхали. У нас із тобою сьогодні неймовірний день, нічого не повинно зашкодити святкуванню в тісному родинному колі. Тільки ти і я… Пам’ятаєш, дев’ять років тому ми пообіцяли кохати один одного поки смерть не розлучить нас. Кицюню, ти була така чарівна у весільній сукні, – оксамитовий голос продовжував лити розтоплений мед на рани.

«Я з якогось переляку згодилася вийти за тебе заміж дев’ять років тому. Здалася мені та сукня, весілля і гості», — Мілана продовжувала себе картати за необдумане рішення юності.

Тим часом Морозов подав дружині руку, допомагаючи вийти зі сріблястого «Ягуара». Дівчина неохоче прийняла допомогу і закрокувала поруч із бізнесменом, який заливався солов’єм, розповідаючи, які ж вони щасливі останні роки разом.

«Хай минуле залишається у спогадах, теперішнє – у думках, а майбутнє – у мріях. Вадиме, а коли ж тоді жити? Не може нічого продовжуватися вічно. Дружба, кохання, ненависть… все рано чи пізно розсиплеться на тисячі друзок. Якщо ми навіки законсервуємо себе у спогадах, то і надалі будемо відчувати біль за те, що вже не повернути. Вадиме, навіщо ти продовжуєш мучити себе і мене? Наше кохання поступово перетворилося на ненависть. І я і ти одинаково чекаємо на хибний крок іншого, щоб при розлученні відібрати все. От тільки в кого терпіння вистачить надовше?» — думала Мілана, розглядаючи з-під напівопущених вій чоловіка, якому віддала юні роки, але не хотіла належати ні зараз, ні в старості. Їй ще не виповнилося тридцяти років, незабаром буде двадцять дев’ять, чому ж вона не може бути по-справжньому щасливою з іншим?

— Кицюню, – голос Вадима нагадував шовк, ніби відразу після весілля, – Ти також зараз з теплотою згадуєш дні нашої буремної молодості? – в його сріблястих очах плавилася ніжність, але не від розкішного вигляду випещеної дружини. В цей момент він мимоволі згадав прекрасну косметологиню, яка своїм неземним сяйвом затьмарила весь світ бізнесмена Морозова.

— Ще скажеш – буремна молодість, – зайшлася сміхом брюнетка.

Мілана, без боязні втратити голову, рішуче подивилася в очі красунчика, які з легкістю зводили з розуму оточуючих дівчат і жінок, а колись і її саму. Проте зараз серце Морозової найнадійнішим обладунком захищало справжнє кохання – палке і гаряче, яке завжди зігріватиме кров навіть посеред вічної зими.

— А якщо серйозно? – прошепотів їй на вушко чоловік. Його гарячий подих залоскотав шию дружини, змушуючи дати рішучу відповідь.

— Ні, Вадиме, я дивлюсь у майбутнє і не бачу нічого. Немає у нас спільного майбутнього, хоча чомусь ти продовжуєш до мене кривлятися. Розумієш? – констатувала брюнетка.

— Впевнена? – бісівська усмішка торкнулася звабливих губ Вадима, – Перевіримо?

— Що? – округлилися від здивування сині очі дівчини. Однак чоловік уже не хотів чути аргументи заперечення. Він притиснув тендітну фігурку до себе, обвивши талію руками.

— Від мене так просто не втечеш, Кицюню. Ти мені ще потрібна, – його палке дихання обпалювало ніжну шкіру за вушком.

— Я втечу, не переймайся, Вадиме, – пальці чоловіка пройшлися спиною, лагідно торкнулися плечей.

— А я тебе не залишу, моя Мілано, – вкрадливий голос пробіг по напружених нервах, але ні на мить не вивів з рівноваги.

— Тільки спробуй ще раз назвати мене своєю, Вадиме, пожалкуєш, – іронічно посміхнулася крижана красуня, – У тебе це ніколи не вдасться.

Замість відповіді чоловік почав цілувати її шию. Мілана відчувала хвилю солодкого тремтіння, яке розбігалося промінчиками від гарячих дотиків спраглих губ та краєчком ока побачила самовдоволену посмішку опонента.

— Це така твоя нікчемна відповідь, Вадиме? Закінчились фальшиві слова, то хочеш знущатися над моїм тілом? – у брюнетки ледве вистачило сил на колючу відповідь. Проте насмішка виявилась якоюсь нервовою з присмаком гіркоти. Цей раунд вона програла, але не війну… не війну. Дічина відчула, як дихання брюнета пришвидшилось.

— Я вже сказав, що хотів. Моя дика Кицюню, ти залишишся навіки зі мною. І не відвертишся, і не втечеш, і не обманеш. Ти і так уже дев’ять років моя законна дружина. Моя власність, – Морозов провів пальцем по вилиці Мілани.

— Ой, не кажи. Згідно закону ти – також моя власність, моя річ, непотрібна брудна шкарпетка, – відточеним рухом Кицюня заправила за вухо знахабнілого бізнесмена каштанове пасмо, яке вибилось із його зачіски.

— Признайся, ти ще кохаєш мене, Кицюню, – ласкавим голосом прошепотів чоловік. У сріблястих очах загорілися вогники хитрощів, – Десь  дуже глибоко в душі, але ти мене все ще кохаєш, – задоволена посмішка розповзлася на його губах.

— Я палко кохаю в тобі те, що ти ніжно любиш в мені, – прискіпливо глянула на чоловіка крижана красуня.

— І що це? Краса? Розум? Скажи мені,  – вільною рукою припідняв її підборіддя.

— Мільйони, Вадиме, мільйони. Ми любимо один в одному тільки папірці, які називають грошима, – розтягуючи слова промуркотіла дівчина.

— Це неправда! Що ти говориш, Кицюню?! – розхвилювався від влучного трактування їх відносин Морозов, – Ми кохаємо один одного!

— Не слід видавати бажане за дійсне, – іронічно посміхнулася Мілана, – Ми ж давно уже дорослі, а ти продовжуєш вірити у вигадані тобою ж ілюзії.

— Кохання – не ілюзія. А я тебе насправді кохаю, – чоловік ніжно провів рукою по її щоці.

— Не змушуй мене сміятися, Вадиме.