28.4

***

З настанням темряви відчутно потеплішало.

Вітер розігнав хмари, і ніщо не заважало повному місяцю купатися в калюжах, що залишилися після негоди, поблискувати в краплях дощу на листі бузку, заглядати у вікна. Зірки глузливо підморгували, ніби хизуючись чистим сяйвом. Стрекотали цикади, дерли горлянки жаби, у невідомих далях виводив трелі соловей. Цей вечір нічим не відрізнявся від інших весняних вечорів – був таким же яскравим, наповненим свіжістю, обіцяв погожий день.

Міка походжала навколо особняка губернатора, сподіваючись вивітрити з голови зайві думки. Її речі, акуратно зібрані й запаковані, стояли посеред кімнати, що служила їй прихистком майже два тижні. Розслідування закінчилось. Більше нема причин тут затримуватися. Нове житло знайшлося з допомогою Рітти, вранці прибуде візник… І все. Кавунова вулиця залишиться в минулому разом із десятком інших місць, які Міка помилково вважала домівкою.

За воротами почулися голоси – охоронці бажали доброї ночі Даріану, що сьогодні спізнився до вечері. Скрипнули засуви, брязнув ланцюг, повернувся ключ у навісному замку…

Міка зупинилася біля ґанку, чекаючи господаря садиби.

– Це правда? – запитала досить різко.

Керрейт спіткнувся на рівному місці.

– Як ти дізналася?

– Він сам розповів! Старий, немічний, хватка не та, пам’ять підводить… І що з того? У нього є досвід і знання! А ті жевжики, що націлилися на розшук… Боги, та з ними ж розмовляти неможливо! Одне безкінечне самовдоволення, егоїзм лізе через край, уваги до співрозмовника жодної! Вони гірші за Райла! Чому б не підвищити когось зі звичайних нишпорок? Таж ні, традиції понад усе!

– Ми говоримо про…

– Про Мавка, звичайно! Він скрізь скаржиться, що його женуть у відставку!

– А-а-а. – Губернатор помітно повеселів. – Дурниці. З ним це щовесни. Загострення ревматизму чи щось таке. Потеплішає, і все повернеться до норми. А хто мітить на його місце? Молодий Лоттар? Ото дурень! Від маминої спідниці – навздогін за вбивцями!

Він засміявся, але Міка не підтримала жартівливого настрою.

– До речі, щодо вбивць… Мої наглядачі вже повідомили, що я бачилася з Гаріалом Ректом у лікарні?

– Ні.

– Не спитаєш, чому? – Міка вперше свідомо звернулася до Даріана на «ти».

– До тебе дійшло, що ти здатна не тільки зникати з пам’яті, але й наказувати будь-що, – спокійно відповів він. – До мене теж.

– Це лякає?

– Дуже.

– Я не поїду з міста.

– Знаю.

Порив вітру обтрусив мокру гілку липи, що росла біля сходів, і Міка, здригнувшись, вийшла на відкритий простір.

– Рект запевняв, вони нічого не відчували, – сказала безбарвним тоном. – Просто згасали, як полум’я свічки… Я не вірю йому.

– Я теж, – схилив голову Даріан. – Безнадійність страшніша за фізичний біль.

– Це про мене?

– Про Айрета. Дякую за правду. Хоча, маю зізнатись, я розраховував на довгу докладну розповідь, а не на три рядки тексту.

«Ваш брат послизнувся і розбив голову. Він вирішив, що його штовхнула я, і вимагав відправити мене на шибеницю. Ви погодились. Він зрадів, поспішив до вас, знову впав і, гадаю, помер. Я втекла», – згадалася Міці її власна записка.

Того дня Міка планувала багато всякого…

І не збиралася залишатися в Шазілірі.

– Спасибі за Аріалу, – подякувала у відповідь. – Нехай живе так, як їй подобається. Мені все одно.

– Неправда.

– Можливо. Але я хочу, щоб мені було байдуже. Хіба це погано?

Місяць сховався за хмари, що набігли з-за обрію. Сяйво зірок померкло, стало темно, повіяло холодом. Міка щільніше закуталася в сіру шаль, яка робила її майже невидимою, а Керрейт, навпаки, розстебнув верхній ґудзик сорочки.

– Навіщо ти чекала мене? – запитав зрештою.

«Щоб попрощатися», – напрошувалася відповідь.

Але завтра вони побачаться у магістраті: двоє чужих людей із загальною метою та протилежними страхами.

– Лейк забрав Шаллію. Вона залишила мені лист.

– І мені.

– Про продавця зелені і троянди?

– Про тебе.

Знов незграбна пауза. Міка спіймала себе на тому, що раніше спілкуватися було набагато комфортніше. Що змінилося? Нелюд залишився Нелюдом, чаклунка – чаклункою. Вони не дізналися одне про одного нічого нового. Хіба що її сили виявилися серйознішими, ніж горезвісне «забудь мене», а в нього знайшлося серце.

– Радила зробити мене економкою? Ні, дякую.

– Наказувала не відпускати тебе.

– Таке враження, що ми говоримо про різних Шаллій, – невесело посміхнулася Міка. – Мою, наприклад, перш за все турбує репутація пана Даріана та його гарний настрій. А поряд із проклятою неможливо ні те, ні інше.