28.3

Про неї говорили багато і охоче. Її кляли як уміли, називали в кращому разі вискочкою і «тою самою», зневажали, ненавиділи, ігнорували – і водночас саме вона пов’язала шазілірську «проблему» з кораблями торгового дому.

Вже під час першої зустрічі Гаріал дивився на неї і чув скрипучий голос учителя, який розповідав про незабутню Венду. Молода, ризикова, готова протистояти світові… Пані доглядачка здавалася тишком, але старий відчував у ній дух спаленої чаклунки. До того ж із нею точно було щось не так.

– Хочу поговорити. Придумай, як це зробити, – наказав Рект черговому найманцю – нахабному, тупуватому, зате старанному.

Трутень думати не захотів і віддав перевагу своїй улюбленій методиці: викраденню, чим розчарував старого остаточно.

Поплічнику «не пощастило», Міловіка Дзвінка зацікавила обдарованого ще більше. А коли місце помічника вона віддала Закару Еріелу, що опустився на саме дно, і почала розпитувати того про минуле, Гаріал зрозумів, де собаку зарито.

Друга правнучка Рісопа не загинула під час кораблетрощі, як запевняла нервова Аріала Дайра, постійно обмовляючись і забуваючи власні твердження. Лоріана Дайра випробувала свої сили, вийшла з тіні, почала копатися у минулому. Через сестру ця справа стала особистою, а Рект добре знав, на що можуть спонукати людину почуття.

Він не збирався їй заважати – навпаки, хотів полегшити пошуки. Обдарована не донесла б на родича! Вона б зрозуміла все – і, можливо, вибачила б. Якби ж не Леріана… Не та дівчинка з тугою в погляді…

Але минулого не повернеш.

Втім, його можна підправити, принаймні на словах.

А можна спробувати щось десь виправити, хоч і з запізненням.

Одного разу Еріел у присутності Гаріала почав міркувати про те, навіщо його, такого чудового, красивого і привабливого, насправді зробили помічником, і це вирішило долю ейрона. Вульгарності старий не любив, грубі слова на адресу тих, хто був йому небайдужий, не прощав. Закар відбувся розбитим черепом, із архіву зникли папери щодо проклятих (їх там знайшлося зовсім небагато), а невелике навіювання змусило розшук списати все на нещасний випадок.

Рект уже вирішив, хвилюватися нема про що. Він шукав привід, щоб просто поговорити. У його розумінні обдарована охоче прийняла б допомогу і дякувала б за науку.

А потім вона з’явилася на «Червоній лілії», одягнена в яскраве вбрання приреченої чаклунки, і Гаріал втратив самовладання. Щось назрівало. Він шкірою відчував напругу, бачив шалені погляди ейронів, сказ «випалювача», увагу Керрейта та нишпорок…

Довелось підстрахуватися. Спільник наклав на себе руки, всі ниточки було обірвано… На жаль, у тій круговерті старий зовсім забув про докази. Якби знайшли лампу, яку не можна загасити, Баміала затаврували б як чаклуна.

Обдарованого охопила паніка. Люди з розшуку вибили двері капітанської каюти, заговорили про сейф… І Гаріал зірвався. Зробив те, на що не наважувався ніколи після вогнища в Ібісі.

Наказав десяткам людей одночасно.

То була фатальна помилка. У тісному просторі корабля вони калічили самі себе. Владнати таке тихо не вийшло б за жодних обставин.

Збожеволілий натовп, крики: «Чаклун!», дівчина в рожевій сукні на помості… Рект бачив такі сцени багато разів.

Але зараз проклята не корчилася від нестерпного жару.

«Ми називаємо себе обдарованими», – сказала вона без страху.

І йому не залишалося нічого іншого, крім як слухати її разом з усіма і розуміти: кожне слово призначалося лише одній людині.

Йому.

Чи сподівалася вона розтопити його серце, чи хотіла спровокувати на дурість, значення не мало. Гаріал давно вирішив для себе: якщо доля поставить перед вибором, він не опиратиметься. Останній наказ дався йому нелегко – сил майже не залишилося, та й вік брав своє.

Рект замахнувся на більше, ніж міг витримати його розум, і перегорів. Серце не знесло напруження. Він сам не розумів, чому залишився живим. Втім, хіба це було життя?.. Прикутий до ліжка, безпорадний і беззахисний… Гаріал чекав, коли прийде Рада, і благав богів, щоб ті дозволили гідно зустріти кінець. Але замість «випалювачів» лікарню відвідали моряки зі шхуни Баміала і, дивна річ, ніхто й не подумав їх зупинити.

Вже на судні до Ректа прийшов губернатор. Примостився на краєчок ліжка, опустив на підлогу об’ємну сумку із щільної тканини, відвів очі… Сказав, що не має сентиментів до старості й охоче віддав би Гаріала під суд за вбивство Алланіди та замах на Еріела. Чесно визнав: він не зробить цього, оскільки проклятий як підсудний його не влаштовує.

– У моєму місті спалень не буде, – заявив настільки впевнено, що Рект йому повірив.

Але обдарований знав: пробачення він не дочекається.

***

Даріан попросив про відвертість. Його цікавило багато що: спільники, «Мрія», інші кораблі… А особливо – прокляті.

Точніше, одна з них.

Старий ввічливість оцінив.

– Запитуйте, чого там, – голос погано йому корився. – Мені більше нема чого приховувати. Знаю, ваші думки займає чаклунка… Ха-ха, ось іронія долі! Вона надто людяна для обдарованої, але їй ніколи не вдасться придушити свою сутність. Забудьте її! Вам не порозумітися. Адже ви боїтеся прокляту сильніше, ніж вона – Нелюда!