Розділ 28.1. Розв’язка

Інт Рісоп боявся зближуватися з людьми. Він не демонстрував свої почуття і страхи, але Гаріал Рект бачив: у минулому цього висушеного віком чоловіка таїлася особиста трагедія. Правдами і неправдами Рект переконав його поділитися професійними секретами, а за кілька років зрозумів, що не помилився в припущеннях щодо особистого горя.

Колись у Рісопа була учениця Венда – здібна, безстрашна, готова доводити всім підряд, що обдарованість – не прокляття. Вони провели разом роки… Боролися за майбутнє, поки реальність не перемогла.

«Мої діти не дізнаються, що таке спалення», – заявила якось Венда і зникла.

Рісоп не намагався її шукати – розумів: нічого хорошого це не принесе. Він не зможе довго прикидатися й жити простим життям. Без нього Венда та її нащадки матимуть шанс.

Час летів. Жовта рада переживала чергове піднесення, Шазілір лихоманило від забобонів… І все ж доля дозволила їм зустрітися востаннє. Рісоп побачив кохану, одягнену в червоне, і не зміг нічого вдіяти. Його дару не вистачило навіть на те, щоб полегшити її біль, бо ж сили проклятих не діяли на інших проклятих.

Він дивився, як здіймається полум’я, слухав відчайдушні крики, поривався приєднатися до неї… Натовп, що шаленів навколо, завадив наблизитися до вогню. Але Венда впізнала своє кохання. Прокричала: «Бережи їх!» і зникла за стіною полум’я. Рісопа збили з ніг, відгамселили, відкинули убік. Він і не сподівався пережити той день, проте «випалювачі» сприйняли його божевільний порив за фанатичну запопадливість і люб’язно відвезли до лікарні.

Відтоді Рісопа не цікавили жодні стосунки, навіть дружні. Не прив’язуватися, не втрачати, не страждати – він неухильно дотримувався цих принципів, доки не з’явився Гаріал.

Рект мав дар, що робив його лиходієм попри його ж бажання, тому Інт Рісоп не зумів залишитись осторонь. Він вкладав в учня душу, не помічаючи, як наближає свою погибель.

А, може, й помічав.

Удача примхлива, рано чи пізно вона відвернулася б і без сторонньої допомоги.

Врешті Жовта рада звернула увагу на старого проклятого. Не пощастило, з ким не буває? Не факт, що в цьому була хоч краплина вини Ректа.

Й не факт, що не було.

Історія повторилася, тільки тепер розпачливе «Бережи їх!», що прорвалося крізь безжальне полум’я, адресувалося Гаріалу.

Виконати останнє прохання вчителя Ректу завадив страх. Торговець утік на роки. Він кружляв світом, досліджував свій дар, навіть брав участь у далеких війнах в надії щезнути безслідно, та якось все ж таки зважився відвідати рідне місто.

Там на нього чекало потрясіння. Сім’я помітно збільшилась, у синів з’явилися дружини та власні діти!

«Нарешті все як у людей», – з полегшенням подумав моряк.

Він контролював свій жорстокий дар (ну справді ж контролював як умів після десятиліть виснажливих тренувань!), тож тепер усе буде добре!

На жаль, перше враження виявилося помилковим. До одного з онуків уже приглядалися «випалювачі». П’ятнадцятирічного Баміала запідозрили у чаклунстві лише тому, що в нього надто доладно складалися стосунки з людьми. Звичайно, у Шазілірі за такі «звинувачення» підняли б на сміх, але в затурканому Ібісі, де Раду шанували як служителів релігії, юний Рект не мав шансів.

На превелику радість родичів, Гаріал забрав онука на корабель.

Полинули безхмарні роки повної свободи, але зрештою настав момент, коли Ректу-старшому довелося знову відвідати сім’ю.

«Стався нещасний випадок, ваш молодший син помирає», – попереджав лист із Ібіса.

Гаріал Рект залишив Баміала в Шазілірі (по суті, найбезпечнішому на той час місці для проклятих) і поспішив додому, подумки підганяючи «Синю лілію». Він готувався віддати свою власну удачу і сподівався встигнути вчасно.

Його зустріла Жовта рада. Обійшлося без розслідування та суду. Сини підтвердили: батько в далеких мандрах «підхопив» прокляття, тож його треба «врятувати».

«Випалювачі» могли як завгодно мордувати чаклуна – він все одно притягував везіння. Навіть страта перетворилася на посміховисько. Від поривів вітру вогонь не спалахував, а гас, найкращі дрова тріщали, мотузки згоріли, перш ніж полум’я охопило одяг… Потім ясне небо затягли хмари і хлинула злива.

Гаріал дивився на вражені пики катів, не розуміючи, що діється зі світом. Люди насолоджувалися жорстокістю. Їм було мало просто знищити тих, хто вирізнявся, – вони хотіли побачити видовище!

«Проклятий – не людина», – запевняли себе роззяви, спостерігаючи за чужими муками.

Їх не зачіпали благання про смерть, не нудило від смороду спаленої плоті, спотворені вогнем обличчя ніколи не приходили до них у снах.

І Рект дещо зрозумів. Це не він – створіння темряви. Справжні монстри – ті, для кого чужа агонія означає задоволення. Вони не люди. Їх не треба жаліти.

Він і не пожалів. Нацькував одне на одного, і сам вразився, коли натовп послухався наказу.

Обпалене до невпізнання обличчя, зірваний від крику голос, ноги, що не переставали боліти ні на мить навіть після того, як обвуглені тканини повністю замінилися на нові, ненависть до кожного, хто називав себе людиною, – Гаріал вигорів зсередини і не збирався цього заперечувати.