27.4

***

Залатані вітрила «Червоної лілії» погойдувалися вдалині. Її не проводжали – ясно ж, що не пасажирське судно. Припаси завантажили кілька днів тому, дружини моряків звикли до частих рейсів і махати хустинками під зливою не збиралися, формальності з митницею було давно залагоджено.

Через негоду в порту тимчасово припинилася робота. На причалі виднілися лише двоє чоловіків у однакових чорних плащах. Вони дивилися на море – туди, де в пелені дощу повільно зникала шхуна, що принесла Шазіліру чимало проблем.

– У якомусь сенсі я захоплююся вашим рішенням, – сказав один із них. – Не думав, що у вас вистачить сміливості залишитися. Невже річ у грошах?

– Звісно, пане губернатор. У торгаша на кшталт мене немає інших цілей. Наше містечко не бідне, ейрони ласі на екзотику… Не кидати ж нажите непосильною працею?

– Жовта рада ніколи не забуде ваш гнилий кшикшин.

– Мій? – Баміал відкинув каптур і підставив обличчя холодній мряці. – Абсурд! Я продав мішок найкращого кшикшина і не винен, що бовдур Райл не ознайомився з правилами його зберігання. Зважаючи на нинішню репутацію нашого «випалювача», це твердження не викличе зайвих питань. А ви чому завітали? Хотіли переконатися, що я зник навіки?

– Ви мене не цікавите.

– Це виклик чи образа?

Даріан стомлено зітхнув, підставив долоню краплям дощу.

– Не лестіть собі, – заявив без апломбу. – У порівнянні з вашим дідом, ви – ніщо. Мені був потрібен він.

– Навіщо?

– Щоб дещо дізнатися.

– Про неї?

– Про світ. – Керрейт обтрусив руки. – Чув, ви переходите на газові ріжки? Похвально. Сподіваюся, вам не потрібно пояснювати, що якщо в «Ліліях» виявиться хоч одна з тих ламп, вас викинуть із міста, і не факт, що цілим?

Торговець кивнув, погоджуючись. Ще б пак він цього не знав! За минулі три дні торговий дім і корабель обшукували стільки разів, що вистачило б на десяток справжніх притонів. Але Баміал не надто турбувався. Нишпорки погано уявляли, що їм треба шукати, начальник розшуку начебто теж ні сном ні духом не знав про справжню причину ажіотажу навколо «Лілій».

Втім, Мавк із віком не втратив хватку. Він десь дістав не підправлений звіт податкової за позаминулий рік і з’ясував, що від торгового дому міська скарбниця отримала лише третину належного. Довелося розщедритися на неабиякий штраф, добре що безмовні умовляння переконали Серіпа не доводити справу до суду.

Губернатор занадто дбав про спокій містян і не хотів давати «випалювачам» зайвий привід затримуватися в Шазілірі, тому історія обдарованих залишилася невідомою широкому колу публіки.

– Дякую, що дозволили його забрати. Ні, справді. Я не очікував такої великодушності.

Даріан промовчав.

Рект коротко вклонився і швидко пішов геть від пристані. Його вже обсідали інші питання. «Лампи успіху» – звучало привабливо. А ось «ріжки успіху» – якось не дуже. Він перебрав у голові кілька варіантів на кшталт «ріжок везіння», «ріг благополуччя», «світило щастя» і посміхнувся сам собі. Чому люди такі передбачувані? Так, його змусили викинути лампи, але ґноти залишилися!

Все поверталося на круги своя, тільки цього разу Баміал збирався бути значно обережнішим.

Чи, заради різноманіття, хоч раз в житті прислухатися до голосу совісті?

Рект ще не вирішив, як вчинити.

Дорогою до виходу йому трапився начальник порту. Радо привітався, висловив співчуття щодо несправностей, які затримали «Червону лілію», і запитав, чи не бачив шановний торговець губернатора.

– Не хотілося б вас засмучувати, але ви розминулися, – не вагаючись, збрехав Баміал. – Пан Керрейт давно поїхав.

Чиновник зажурено хмикнув і приєднався до нього.

– Доведеться йти в магістрат, – пояснив свої дії. – Прикро, справа термінова.

«Нелюду не потрібне зараз нічиє товариство. Нехай відпочине від цього проклятого світу», – Баміал упіймав себе на тому, що вперше в житті співчуває сторонній людині.

Струснув головою, відганяючи зайві пориви.

«Я ніколи не зустрічав когось кращого за Ректа», – кинув супутникові фальшиву думку.

Почав розказувати байки, запросив на відкриття нового відділу в «Ліліях», запитав поради щодо купівлі корабля…

Баміалу подобалися люди.

Особливо ті, хто піддавався дару.

Вони дарували не лише гроші, а й усмішки.

***

Губернатор і далі вдивлявся в туманну далечінь, не помічаючи холодних крапель, що летіли прямо в обличчя. Йому здавалося, він був готовий до всього. Вбивці, згодні штрикнути ножем заради мідяка, торговці людьми, що продавали власних друзів, бездомні діти, для яких ціна життя – шматок хліба, загартували його серце. Але сповідь людини, що ненавиділа весь людський рід, вражала до глибини душі.

Міка чітко розшифрувала мотиви та методи Гаріала Ректа. Він оберігав онука, який успадкував обдарованість. Але дечого вона не могла знати. В той же час старий розшукував нащадків Інта Рісопа – того, хто навчив його працювати не лише з живими істотами, а й із речами.