25.2

Людський потік попрямував у потрібну каюту. Ошатні ейрони в химерних капелюшках, їхні статечні чоловіки, державні службовці, моряки… Вони йшли пліч-о-пліч, і розмальований обірванець безтрепетно ​​підштовхував неквапливу даму, а чиновник сміливо топтався по блискучих туфлях знатного пана.

– Туди не можна! – Райл із ентузіазмом самогубця перегородив вхід. – Це місце…

Даріан висмикнув його з проходу, перш ніж здоровань із порожніми очима звернув би йому шию.

– Що це? – На фізіономії посланця Жовтої ради мелькали різні емоції: здивування, обурення, страх, відверта паніка. – Чому вони…

– Заткнися! – Міка штовхнула його ліктем. – Ти нічого не зможеш зробити. Встанеш у них на шляху – помреш.

Із натовпу випав приведений «випалювачем» хлопчик. Ошаленіло замахав білястими віями й бочком підібрався до компанії, що стояла осторонь божевільного людського рою.

– Що вони роблять? – прошепотів, забувши про страх. – Хто їх змушує?

– Змушує? – До Райла нарешті почало щось доходити. – Тобто… Чаклунство?!

Собака, підвиваючи, теж попрямував до каюти. Міку пройняв озноб. Обдарований нереально сильний! Він неймовірний! Майже сотня людей підкорилася його наказу. Навіть тварина, яка навряд чи розуміла значення слів, слухняно йшла разом із усіма.

Навіть тварина!

Міка глянула на губернатора, очікуючи побачити знайомий вираз розгубленості на його обличчі, перевела погляд на Джамона.

– Не знаєте, чому ми з ним не приєдналися до всіх? – Керрейт відразу зрозумів, що й до чого. – За нього не скажу, а в моєму випадку… – Він нахилився, стишив голос. – Думаю, розум залишився зі мною тільки тому, що я поряд із тобою, чаклунко.

***

Сейф, який старанно підтримували й підштовхували десятки рук, булькнув у воду і спочив на морському дні. Безумство припинилося. Люди поверталися до тями і з жахом починали розглядатися на всі боки. Порваний одяг, подряпини від нігтів, забиття, зламані носи, запухлі очі, вибиті зуби, видерте з корінням волосся, вивихи, кілька переломів і десятки нервових зривів – мало хто міг похвалитися тим, що залишився неушкодженим. Старий із податкової взагалі ще не отямився – його, бідолаху, ледь не розтоптали.

Запитання сипалися звідусіль: неприємні, сторожкі, небезпечні. Ніхто не розумів, що відбувається. Для тих, кого воля обдарованого перетворила на маріонеток, минуло не пів години, а лише мить. Вони розмовляли, дивилися виставу, смакували непогане вино – і раптом стали побиті, зі шматками чужого одягу в руках і плямами чиєїсь крові на обличчі. Це не піддавалося логічним поясненням.

І ейрони, і прості матроси прагнули дізнатися, що сталося. А потім хтось згадав банальне слово, що перетворило розпатланих, злих, розгублених, але адекватних людей на ​​збіговисько заляканих істот, готових на будь-яку мерзотність.

«Чаклунство!» – пролунало чергове припущення.

І не затихло, не загубилося серед інших чуток – його підхопили, вигукнули голосніше, сприйняли як належне.

Винен чаклун – у цьому більше не сумнівалися. А ще Райл, який притяг чаклуна. І Рект, що дозволив їм обом зійти на борт. Капітан, що знехтував своїм обов’язком і нібито відсиджується у каюті. Серіп Мавк, який не впорався з прямими обов’язками – забезпечувати містянам безпеку. Державні службовці – їм треба було пильнувати. І губернатор, природно, – оскільки не проконтролював (що саме, значення не мало).

– Чому шхуна не повертає?! – гаркнув Даріан, звертаючись до торговця. – Ви хочете, щоб почалися заворушення?

– Команда налякана не менше нервових жіночок! – огризнувся той. – Нехай трохи заспокояться. І ви заспокойтеся, бо трясетесь, як…

Міка розуміла невдоволення Баміала. Всі його спроби налаштувати оточення на потрібний лад закінчувалися провалом. Ні, його дар нікуди не дівся, і кожне «Я вірю, що все буде гаразд. Я врівноважений. Я не збираюся сіяти паніку» спрацьовувало. На жаль, він міг впливати тільки на одну людину за раз, а загальне божевілля було причепливим і непереборним. Поки Рект втовкмачував прийнятний настрій другому, третьому, четвертому суб’єкту, перший повертався до паніки і починав кричати щось у дусі: «Ми всі помремо».

Незабаром шукати крайнього стало нецікаво (адже знайшли вже – он він, проклятий, мружиться біля щогли, знову задумує якусь підлість), і натовп загарчав, підшукуючи вирішення проблеми. Звісно, воно було очевидне, проте існувала серйозна перешкода: всі знали, що чаклунів потрібно спалювати, але безумців, готових влаштувати вогнище прямо на судні, багато не знайшлося.

– Вони справді вірять, що дитина здатна на таке?! – оскільки Райла народ відверто зневажав, його обурення виплескувалося на тих, хто теж місця собі не знаходив через загрозу погрому: губернатора, Баміала, похмурих Мавка та Шалу. – Боги, що діється зі світом?!

– Ще вчора ви самі вважали його чистим злом, – зупинив «випалювача» Керрейт.

– Він і є зло! Дрібне, поки нешкідливе, але здатне стати кимось… чимось більшим! І я не заперечую, що хлопчика треба знищити. З користю для всіх, розумієте? – розпалився Райл. – До місця страти збіжаться інші, і…

Сухий кулак Ректа врізався в його кадик, позбавивши посланця Жовтої ради дару мови.