24.4

– Гарна шхуна, – зауважив Даріан. – Це дратує.

У кораблях Міка не розбиралася і поняття не мала чим відрізняється бриг від бригантини. Поки що їй ці знання були ні до чого. Водотоннажність, осадка, фок і грот-щогла означали для неї не так багато. Якби їй треба було розповісти про «Червону лілію», вона вжила б зовсім інші слова.

Як для торговельного судна з двома десятками членів екіпажу, вітрильник здавався великим («Величезним», – просилося на язик, але в порт заходили кораблі набагато масштабніші, і на їхньому тлі «Червона лілія» виглядала як кімнатний песик поруч із бійцівськими псами).

З нагоди рекламної кампанії шхуну вичистили до блиску, підмалювали назву, обвішали стрічками й спорудили на носі своєрідну сцену, де готувалися до виступу кілька матросів, розряджених як тубільці.

Вітрила залишилися колишні – потемнілі від негоди, місцями штопані, з великими латками та помітними плямами. На бортах теж виднілися підрихтовані місця. Щогли поскрипували, загрозливо кренилися і хитались. Але недоліки надавали кораблю особливої ​​чарівності. Він був справжнім ветераном плавань – старим, пошарпаним, переповненим атмосферою далеких мандрівок та пригод.

– Чому Рект не переходить на парові двигуни? – ніби звертаючись до себе, промовив Керрейт. – Він же полюбляє прогрес. Втім, вітрильники ніколи не застаріють.

– Газові ріжки – теж прогрес, однак у магістраті використовують лампи, – заперечила Міка. – До речі, про лампи. Ви не забули, навіщо ми тут?

– Зараз полудень. Хто палитиме олію посеред дня?

– У тому й сенс. Послухайте, я маю кілька припущень. Не відмахуйтесь, гаразд? Просто уявіть, що це каже вам… наприклад, Серіп Мавк. Он він, біля лівого борту, показує Ірвану Шалі вогнепальну зброю. Чекайте, хіба в Шазілірі це не заборонено? Пам’ятаю, було розпорядження Флеріана… Його тихо ігнорують, так? Неважливо. Ходімо до них?

– Заради справи чи компліментів?

Міка засміялася. Мавк справді не проґавить можливість для красномовства, та й після випадку з Леондаром він не викликав особливої ​​довіри… Краще обійтися без нього.

– Взагалі-то на твоєму рахунку вже є теорія про «Лілії», – зауважив Даріан. – А тут і я маю деякі міркування. Не здивуюсь, якщо вони виявляться схожими.

Виявилися. Зрештою, логіку ніхто не скасовував, і те, що могло спасти на думку одному, осяяло б і когось іншого.

Отже, хтось навчився створювати обереги для кораблів, і ціною стали людські життя. Факт? Багато що це підтверджувало.

Як наслідок, поставало три питання.

Перше – жертви. З ними начебто загадок не було. Безвісти зникали люди з помітним запасом удачі. У їхньому викраденні брали участь закоренілі злочинці на кшталт Трутня, довірені особи або ким там себе вважав Соммер Леондар і сам обдарований. Не схоже, що все відбувалося ідеально злагоджено (Міка спиралася на видіння Шаллії, губернатор пам’ятав історію Леріани Дайри, яку розповів Івор), але чаклунство змушувало свідків вірити: вони нічого не бачили і не чули.

Питання друге – чому везінням забезпечувалися лише кораблі торгового дому? Відповідь здавалася настільки очевидною, що викликала підозри. Рект і те, Рект і се… Обидва доморощені детективи не сумнівалися: він без докорів совісті обчистинь немічну стареньку і позбавить спадщини сироту, але забирати життя, причому регулярно… Навряд чи. Нервів не вистачить. Хоча хто його знає… Деколи вбивають за мідяк.

Третє питання – доставка і розміщення. Щодо доставки важко сказати щось певне. Кораблі «Лілій» стоять біля причалу не більше двох діб, розвантаження відбувається напрочуд інтенсивно, на борт піднімається безліч людей: вантажники, портові службовці, ділові партнери, постачальники, моряки з інших кораблів. А ось загадка розміщення здавалася перспективною.

Лампа, яку не можна погасити, рано чи пізно приверне увагу. Команда зацікавиться, підуть чутки і все випливе назовні. Тобто оберіг необхідно сховати так, щоб ніхто з екіпажу випадково не наткнувся і не здійняв галас.

Сторонньому це зробити проблематично, водночас постійний працівник Ректа зміг би забезпечувати лампами тільки свій вітрильник, але не два інші.

Щоб уникнути провалу, обдарованому треба мати на борту довірену людину: того, хто все проконтролює і в разі небезпеки позбавиться доказів.

– Матроси змінюються надто часто, – поскаржилася Міка. – Здебільшого вони наймаються лише на один рейс. «Лілії» ходять у таку далечінь, що багато хто не повертається. Успіх оберігає кораблі, а не людей.

– Ти цікавилася цим?

Дурне питання! Вона дослідила кожен захватаний брудними пальцями договір, майже на пам’ять вивчила податкові звіти Ректа й переглянула журнали реєстрації від початку до кінця.

– Капітан працює з «Ліліями» сім років, боцман – п’ять, перший помічник – три, другий – понад рік, кок – десять із лишком. Ще є троє постійних матросів і папуга як талісман. Про зникнення людей заговорили років п’ять тому. Можна сміливо додати кілька місяців, бо, думаю, спочатку використовувалися тварини.

– Разом – шість підозрюваних, включно з рядовими моряками, – задумливо порахував Даріан. – Забагато… Але я не ставив би на матросів і кока. Для них корабель не настільки цінний, щоб ризикувати життям.