24.3

Дорогою вони не перемовилися ні словом. Дивилися у віконця, часом обмінювалися довгими поглядами і мовчали.

Розмови були зайві. День, що міг стати останнім для будь-якого мешканця Шазіліра, настав. У порту майорів прапор із зображенням лілії. Це означало, що вже сьогодні (або завтра) поріг міського розшуку переступить чергова вбита горем людина. Її співчутливо вислухають і пообіцяють зробити все можливе, щоб повернути дитину, супутника життя, друга чи далекого родича живим і неушкодженим. Вона вдасть, що повірила цій заспокійливій брехні, й піде геть без надії. Розшук почне копати, теж не вірячи в успіх, і, звичайно ж, нічого не досягне.

«Пропав безвісти, труп не знайдено», – і у списку жертв шазілірського прокляття додасться сімдесят шостий рядок.

Крики чайок сповістили, що море близько.

– Не страшно? – тихо запитав Даріан.

– Провести годину в компанії Ректа і його самовихвалянь? Дуже!

Він не підтримав жартівливого настрою.

– Тобі не обов’язково це робити.

– Не хвилюйтеся. – Міка усміхалася, хоча її очі залишалися серйозними. – Я розумію, що ви від мене очікуєте. Якщо трапиться якийсь інцидент… «Лілії», Жовта рада або метеорит впаде мені на голову… Ви все одно дізнаєтеся правду про смерть Айрета. Обіцяю.

– Ти… Ти зізнаєшся? – Карета зупинилася, проте губернатор цього не помітив. – Лід… Кориця… Спека й біле марево… Чаклунка без обличчя, чий голос переслідує мене ночами… Ти реальна?!

Візник, що якраз шанобливо відчиняв двері для чиновників з магістрату, застиг із відкритим ротом і диким жахом в очах. Міка майже пожаліла його. Таке почуєш – навіки втратиш спокій та віру в людей.

– Облиш, Ріане, – прощебетала у відповідь. – Чаклуни та інша маячня давно застаріли. Я знаю цікавіші ігри… І більш дорослі. Не засмучуйся, любий, ти теж мені снишся. – І, не довго думаючи, торкнулася губами його губ.

Засмагле обличчя кучера потемніло ще більше. Він опустив погляд, безуспішно спробував стерти з лиця посмішку, відкашлявся…

Міка неквапом вийшла з карети, дочекалася Керрейта, вчепилася в його лікоть і подивилася на прикрашену кольоровими стрічками «Червону лілію».

– Витримки у вас немає, – зауважила мимохідь. – Ви б ще на головному майдані заволали про чаклунство. А віддуватися кому? Правильно, чаклунці.

– Це було зайве.

– Поцілунок? Ну то вибачте. Загальновідомо, що у створінь темряви нема ні сорому, ні совісті. Крім того, їм якось треба виживати в умовах тотального…

– Я наговорив зайвого, – перервав уїдливу тираду Міки Даріан. – Прошу вибачення.

– Впевнена, перед моїм вогнищем ти взагалі на колінах повзатимеш. А заразом дров підкинеш заради вищої мети і простого народу.

Боги, вона промовила це вголос! Нога підвернулася, земля захиталася, пальці самі обхопили рукав губернатора.

– Скільки разів повторювати, що у моєму місті нікого не спалять? – Керрейт говорив стомлено, а не ображено. – Я тримаю своє слово.

– І все ж таки вам потрібно відвадити Жовту раду. – Міка не знала, навіщо його провокує.

Вони впритул наблизилися до трапу. Миловидний юнак, що раніше мелькав у торговому домі, заїкнувся щодо запрошень, але примітив білу стрічку і знітився на пів слові. Виголосивши завчену вітальну промову, він відкинув мотузку, що перегороджувала вхід, і низько вклонився.

Вже на борту Даріан тихо сказав:

– «Випалювачів» не можна віднадити. Тільки знищити. Коли мене скинуть, я займуся цим.

– Через принципи?

– Через проклятих, що мені дорогі.

«Він знає про Шаллію», – здогадалася Міка.

Але… Множина? Хто ж той другий обдарований? Родич економки? Чи Нелюд знайомий із нащадками Айнора Лісса?

– Неймовірно! – вигукнув її супутник із ноткою зневаги. – Рект зовсім знахабнів!

«Та невже? Ніколи б не здогадалася!» – проте сарказм померк, коли поряд з’явився Баміал.

Чорний приталений костюм без жодної прикраси, блискучі черевики, блідо-блакитна (майже біла) стрічка на лацкані… Він виглядав як самовдоволена копія Керрейта, чудово це розумів і дарував широкі посмішки всім, чий шок був очевидним.

– Пане губернаторе, пані доглядачко! – привітно заспівав торговець. – Як же приємно вас бачити! Ні-ні, не вас! – відмахнувся від похмурого Даріана. – Міловіко, у мене немає слів! Ви надзвичайні! Яке щастя, що ви знайшли час…

– Чому так мало гостей? – обірвав потік люб’язностей губернатор. – Ваш захід не має популярності?

– Що за блюзнірське припущення? – жахнувся Баміал. – Ще зарано!

– Якщо вірити оголошенням, фестиваль мав розпочатися пів години тому, однак я бачу не більше десяти людей, та й ті – чиновники з податкової, митниці та розшуку.

– Хіба ейрон прийде вчасно на свято, влаштоване людиною нижчого класу? Не смішіть! Чекати доведеться годину, не менше. Прошу, розважайтесь! Мій корабель у вашому повному розпорядженні.