24.2

***

«Червона лілія» кинула якір пізно вранці, а десь за пів години до Міки в кабінет увірвався поспіхом одягнений і злий до неможливості Ірван Шала. Схоже на те, що королівський посланець сприйняв слова «передбачати заборонений день» як обіцянку передбачати прихід кораблів Баміала, і був невимовно засмучений, коли його приголомшили новиною про шхуну.

– Знаєте, що задумав Рект? – перейшов він до суті справи після довгих безглуздих промов про тлінність всього сущого. – Ще не встиг затихнути скандал із кшикшином, а йому кортить взяти участь у новому. Щорічний весняний фестиваль прянощів буде на його кораблі. Портове начальство розгублене. Там юрби народу шмигають туди-сюди! Чистять, прикрашають, розставляють вітрини… Як за таких умов проводити огляд?

– Щорічний фестиваль? – перепитала Міка. – Вперше про таке чую.

– Востаннє його проводили в дев’ятсот десятому, – пояснив Шала. – Думаю, це відчутно било по гаманцю, тому Рект припинив самодіяльність. Але зараз його репутація висить на волосині, тож свято буде доречним. Широкий розголос йому на користь – можна виставити себе чесним трудівником, для якого інтереси клієнтів перевищують власні. – Він затнувся. – Е-е-е… Тому я зайшов, щоб… Е-е-е…

– Попередити, – підказала Міка, хоча на язику крутилося «зірвати злість».

Вона вже не думала про роботу. Попередила адміністратора, що має термінові справи, підкликала візника…

– Пристань? Та нащо вам?.. А загалом байдуже, моя справа – їхати, куди скажуть. Сушене яблучко не хочете?

З начальником порту Міці уже доводилося зустрічатись. Цей флегматичний неповороткий чоловік у незмінно просторому вбранні та капелюсі з вузькими крисами був приємним співрозмовником. Він не ставив беззмістовні питання і не вимагав заяву на казенному бланку, а просто визнав: заходи, що проводяться на березі, у його компетенції.

Дев’ятсот дев’ятий рік? Так, звичайно. День Морської Діви, Штормовий бал, Фестиваль прянощів… Відомості про учасників? Безглуздя. Це ж свята, а не перепис населення. Хіба що… Напевне, на «Чорну лілію» пускали тільки за запрошенням, і якщо у охорони збереглися списки… Чи не зволить пані доглядачка трохи почекати?

Сидіти в твердому кріслі маленької приймальні довелося не менше години, але воно було того варте. Серед пів сотні ейронів та ейрон (Баміал не кликав до себе аби-кого) знайшлося знайоме ім’я.

Ще один шматочок мозаїки став на своє місце.

Леріана Дайра зникла в ніч другого дня місяця Черемхи.

Опівдні наступного дня Алланіда Франна ступила на борт «Чорної лілії».

***

Цього разу те, що Жарея назвала непомітним коричневим, виявилося насиченим малиновим.

– Ви часом адресу не переплутали? – про всяк випадок уточнила Міка, не поспішаючи засмучуватися й обіцяючи собі, що після сьогоднішнього фестивалю прянощів обов’язково поговорить із кравчинею відверто.

А, можливо, й прямо там, бо Жарея нізащо не пропустить такий захід.

– Не кажіть дурниць! Мені за весільне вбрання стільки влетіло, що тепер усе записую! – гарячково заперечив кур'єр.

– Весільне?..

– Для пані Шаллії, – підморгнув він. – Не знали?

– О, я…

– Особливе замовлення, розумієте? Подарункова обгортка і листівка в комплекті.

«Світ божеволіє, і я разом з ним», – розмірковувати про економку та її матримоніальні плани не було ні найменшого бажання, тож Міка подякувала за доставку, замкнулась у своїй кімнаті, повністю здерла обгортку з пакунка…

І приємно здивувалася.

Кравчиня постаралася на совість. Сукня була легкою, майже невагомою, без надмірностей і яскравих прикрас. Досить відкрита, щоб за необхідності стати вечірньою, але цілком слушна і для звичайних заходів.

Широкі напівпрозорі рукави скидалися на крила, прямокутний виріз прикрашала смужка мережив. Пояс не зав’язувався на спині (ох ця усюдисуща ківірська мода!), а закінчувався великою пряжкою-квіткою. Тонка тканина переливалася під час ходьби й зовсім не заважала руху. Довгий поділ діставав мало не до землі, і це стало основною незручністю – довелося витягувати добряче запилені туфлі на високих підборах і переконувати себе, що чорний пасує до всього.

Двері сіпнулися кілька разів поспіль, потім завмерли і за мить пролунав обережний стукіт.

– Прохідний двір якийсь, – буркнула Міка.

Кинула останній погляд на своє відображення, перетнула кімнату й неквапливо відсунула засувку.

– Скільки можна чекати? – гаркнув Даріан.

Потім, схоже, усвідомив, що «пані доглядачка» виглядає… незвично? Чи приголомшливо? У будь-якому разі він був здивований настільки, що фраза: «Негайно зніми це!» прозвучала зовсім не двозначно.

– Я ж попередила, що затримаюсь, – відмахнулася Міка. – Вирушайте на фестиваль без мене. Мені треба ще дещо зробити.

– Переодягтися? – не здавався губернатор. – Нічого страшного, зачекаю.

– Вирішити, як шукати лампу. Є два способи. Один простий, але жорстокий, інший складний.