Розділ 24.1. Зізнання

Сонце било прямо в очі.

«Знову проспала», – засмутилася Міка.

Якщо це стане звичкою… Ну от навіщо вона вчора до опівночі ялозила спогади, що аж ніяк не втратили яскравості? Краще б зробила щось корисне.

Наприклад, вигадала, як розговорити Ректа. Його слабкість – надмірна самовпевненість. За правильного підходу він вибовкав би хоч трохи інформації, хіба ні?

Проблема полягала в тому, що було складно зрозуміти, як до нього підступитись. А час підганяв!

Міка потягнулася, відкинула ковдру й різко сіла. Нема чого борсатися в болоті досадливих думок. Прокинулася – будь така ласкава вмитися, одягнутися і чимчикувати на роботу.

Прохолодне ранкове повітря увірвалося у відчинене вікно. Міка зіщулилась, але розсунула фіранки ширше, вдихнула на повні груди і на мить завмерла, милуючись залитими туманом алеями. На траві блищали крапельки роси, суцвіття бузку потемніли, налилися кольором, вдалині виглядали яскраві цятки кульбаб. Невже погода покращиться?

Легкий вітерець скуйовдив волосся, зашурхотів залишеними на столі документами, колихнув шаль на вішалці. Міка закрила стулки і зібрала нотатки. Стільки всього накопичилося… Терміново сховати, доки у малих художниць не закінчився чистий папір!

Леріана, Соммер Леондар, Алланіда Франна… Міка бездумно розклала звіти у потрібні папки і лише потім зрозуміла – ще позавчора справи нареченої губернатора у неї не було. Хто це приніс? Даріан у від’їзді, Шаллія не в курсі подій, Мавку, здається, начхати.

Та яка різниця, якщо ось вона, довгоочікувана папка! Все з печатками, знайомими підписами, стовідсотково фальшиве і безглузде.

Але пальці самі витягли верхній рапорт. Допит кравчині, в будинку якої померла жертва… Міка пробігла очима рядки, наперед знаючи, що там написано. Зупинилася, не дійшовши і до середини, й повернулася на початок, щоб перечитати текст значно уважніше.

То були не офіційні звіти. Їй дали справжню історію Алланіди.

Здається, вона нічим не відрізнялася від розказаної Керрейтом.

Пані Франна зайшла в окрему кімнату, щоб приміряти нові речі, а за пів години її виявили з проломленим черепом. Жодних покупців, візитерів чи хоча б підозрілих перехожих не спостерігалося. Ні кравчиня, ні її дочка (єдині, хто був у будинку) до полудня взагалі нікого не бачили!

Оскільки ускладнювати справу натяками на надприродні сили (з убивством таке точно не спрацювало б) не входило до їхніх інтересів, їм повірили. Ну а Міка остаточно переконалася, що без обдарованого не обійшлося. Жінки навіть двірника не згадали, який, за його словами, підмітав поблизу сніг від самого ранку.

«Часом «нічого» теж має значення», – хоч би не помилитися з таким суперечливим висновком!

Отже, Алана вкрала лампу у Ректа (не факт, якщо чесно).

Коли? Відповіді немає.

Як довго використовувала? Знову-таки незрозуміло.

Щастити Алланіді почало в дев’ятсот одинадцятому, а лампа належала до дев’ятсот дев’ятого. І що ж вичікувала молода ейрона? Може, гадки не мала, як користуватися поцупленим скарбом? Чи та лампа «працювала» не так, як лампи з «Лілій»? Наприклад, витягувала удачу з власниці і віддавала… кому? Чи правильніше – чому? Будинку Чарри, де вона жила? А коли Алланіда зневірилась і перестала чіпати лампу, та, не маючи чим живитися, погасла, і з часом до дівчини повернувся її природний рівень везіння?

Хтозна. Це лиш теорія, схожа на фантазію.

Блекка донесла на кузину наприкінці місяця Калини. За кілька днів Леондар отримав іншу лампу з таким самим орнаментом і шокував розшук своїм несподіваним зізнанням, а незабаром успіх повністю відвернувся і від Алланіди Франни.

Півтора тижні. Три події. Міка вважала, що вони якось пов’язані.

– Мишко! – пискнули за дверима. – Можна увійти?

Вона поспішно згорнула папери, похапцем застелила ліжко, сховала червоне чорнило в шафу і тільки тоді поважно промовила:

– Заходьте, прошу.

Віра, Зара і Кора слід у слід протопали через поріг, зупинилися біля стіни й почали спідлоба стріляти очима на всі боки. Молодша приділила увагу залишкам вечері на табуреті в кутку, середня – ідеально чистому столу і відкритій шафі, старша – зім’ятому покривалу і подушці, що звисала мало не до підлоги.

– Які ви всі гарні! Йдете у гості?

Дівчатка подякували за похвалу стриманими усмішками, сказали, що збираються до бабусі в село, і повернулися до старанного вивчення кімнати.

Молодша не витримала першою.

– Та все, – потягла сестер за рукави. – Немає його тут. Ходімо краще в хованки гратися!

Міка насторожилася. Його – це або привида, або уявного друга, або Керрейта. І якщо перші два пункти вона могла зрозуміти, то з останнім виникали труднощі.

– У шафу зазирни, – шепотом підказала середня. – Він точно там! Дивись, Мишка дверцята прикрила…

– Ні, там чорнило, – заперечила найменша. – Мишко, ти не замикайся, добре? Ми тут більше не малюватимемо!

– А де?