23.4

Даріан примружився, намагаючись роздивитися її крізь склеєні засохлою кров’ю вії.

– Я знайду тебе! Ти благатимеш про смерть!

Його тихий голос випромінював стільки люті, що Міка мимоволі зробила крок назад.

П’ята натрапила на корч. Скрик, пружна трава під долонями, фізіономія Керрейта на відстані витягнутої руки… Міка миттю підхопилася, розуміючи, що ніколи не забуде того шаленства, яке плескалося в його очах.

– Ти мила… Зло буває таким привабливим… Чому його потворність видно лише на пласі?

Їй спало на думку, що у Даріана не так багато шансів залишитися живим. Його рани забилися брудом і запалилися, та й невідомі лиходії напевно розшукують утікача. Можна просто зникнути! Нехай усе йде своїм шляхом. Або природа, або викрадачі завершать розпочате. Боятися нема чого. Головне – забратися з цього місця і назавжди забути про його існування.

Але Міка зволікала. Слухала прокляття, лаяла себе за необачність і намагалася розв’язати тугий вузол, що задубів із-за крові. Навіть послабити мотузки було важко. Їх затягли на совість, і після другого зламаного нігтя вона зрозуміла: їй це не під силу.

– Твої очі кольору моря, – раптом мовив Керрейт. – Ти не з Посала.

– Це щось змінює?

Губернатор здригнувся, почувши її голос. Незграбно смикнувся, намагаючись обернутися до неї, проте зашипів і впав назад. Почав щось говорити – поспішно, нерозбірливо, на диво мирно…

Міка не розрізняла жодного слова. У будинку пролунали гучні голоси, і стосунки з Нелюдом раптом втратили актуальність.

– Де він?! Куди подівся цей скажений пес?! – ревів хтось, акомпануючи собі ударами заліза об залізо. – Знайду – горлянку порву! Його треба сторожити, а не хлебтати дешеве пійло!

– Тихіше, тихіше! Онде наш вартовий, спить у кутку, – другий невідомий говорив спокійніше. – Розкидав ноги, пройти не можна… Гей, ти, сорочку зміни! Я б гидував таке носити.

– Та стукни його, щоб очі розліпив! Мабуть, ківірську нечисть на Мару залишив, а сам впився як свинюка!

– Він мертвий.

Стук припинився.

– Що?! Ти що верзеш, Хмиряко? Ой-йой-є… Ото ж крові скільки натекло… А ти йому – сорочку зміни… Чим це його?..

– Зубами. – Невідомий Хмиряка не втрачав холоднокровності. – Якщо маєш везіння, зуби перетворюються на страшну зброю. Перекуси яремну вену і подивися, на скільки вистачить твого супротивника.

– Пушок?.. Ні, його ж замовник забрав. Боги, невже той високородний хрін надумав нас позбутися й вернувся з собаками? Тоді Мара…

– Це сліди людських зубів.

Гучний буркотун досить довго перетравлював почуте. Потім запально поділився висновками:

– Ото Нелюд скотина безбожна! Казав же, треба порішити його зразу! Тепер видно, яка користь із нього живого!

– Не мали дурниць. Керрейт безжальний чужими руками. У нього не вистачить духу роздерти комусь горлянку.

– Але…

– Мара, дурню! Хочеш сказати, я не попереджав, щоби до неї не лізли? Вона ж ідейна, а після кар’єрів узагалі дахом поїхала. На її душі трупів більше, ніж у нас із тобою разом узятих. Ходімо! Вона могла за одним рипом прикінчити й ківірця. Певне, зараз чваниться цим усюди! Скоро тут буде розшук! Ворушися, дурне!

Міка полегшено зітхнула. Викрадачі не мали наміру заглядати на цей бік двору. Одна проблема вирішилася сама собою.

Про всяк випадок вона присіла біля губернатора і приготувалася закрити йому рота будь-якими способами, якщо він надумає привернути увагу криком.

– Це ти, чаклунко? – Даріан зрозумів ситуацію правильно і перейшов на шепіт. – Я відчуваю, що зустрічав тебе багато разів… Навіщо ти переслідуєш мене? Що тобі треба, проклята?

«Щоб Нелюда не існувало», – могла б відповісти Міка.

Але її більше займали люди з особняка. Вони копалися так довго! Чесне слово, панночки часом збираються на бал значно швидше.

– Хто ти? – наполягав Керрейт. – Чому твоє обличчя не можна запам’ятати?

– Та тому що я наказала тобі його забути! – вирвалося ненароком.

– Чаклунка…

– Заткнися! Нехай підуть, і тоді страждатимеш скільки заманеться!

Його сухий сміх нагадував каркання.

Десь удалині грюкнули двері.

– Швидше, Хвачику!

– Сам тягни цей сейф! Я ледве переставляю ноги! Але ж ні, мені залізяку, тобі арбалет…

– Стій.

– Чого?! Ти хоч уявляєш, скільки він важить?

– Кидай його і тікаймо до задніх воріт.

– Ч-чого це?! – Земля здригнулася, коли злочинець упустив свою ношу. – Що?.. Що це? Схоже на парасольку…

– Що б це не було, воно тут недавно. Швидше! Обходь будинок зліва!

«І я повернула ліворуч. Доля справді мене ненавидить», – обомліла Міка.