23.3

Застібка звичної для Шазіліра шкіряної сандалії розстебнулась, і Міка спіткнулася на рівному місці. Присіла навпочіпки, прилаштувала поруч із собою паперову парасольку, намацала пряжку…

Вона почула перестук копит, проте не надала цьому значення. Проїжджа частина широка, на засипане піском узбіччя ніякий дурень не поткнеться. Навіщо смикатися даремно? Сонце повернуло на захід, тож навколо простягалася тінь від розлогої ялини, що виросла вище за двоповерховий особняк за живоплотом. Можна трохи перепочити, добре що знайшовся привід.

Карета пролетіла повз, обдавши хвилею гарячого повітря і пилу. Капелюха вдалося притримати, парасольку – ні. Її змесло просто на паркан, і, пробалансувавши мить, вона впала у чужий двір.

Міка відкашлялась, упорядкувала взуття, оцінила пристойний зовнішній вигляд садиби, на територію якої потрапила її власність, і потайки зиркнула на сусідні будинки.

«Ні душі», – подумала з невдоволенням та полегшенням одночасно.

Завдання ускладнилось. Якщо ворота замкнені і немає спостерігачів, обов’язково виникне спокуса перелізти через огорожу. Не те щоб парасолька була настільки дорогою… Але Ароніка ненавиділа її за навмисну ​​простоту, а це мало значення. Міці подобалося нагадувати зарозумілій ейроні, що у світі не все підкоряється примхам.

Замок був відкритий.

Вона зробила кілька обережних кроків уздовж внутрішньої сторони огорожі і помітила парасольку. Сміливо підійшла, схопила пропажу, поспішила до виходу…

І почула стогін.

«Мені здалося», – спробувала переконати себе.

Але зупинилася, затамувавши подих.

Знову той самий звук.

«Треба покликати лікаря або звернутися в розшук», – доводив розум.

Прислухатись до нього не хотілося. Уява малювала літню жінку з обличчям Лаванди Марші, у якої серце не витримало спеки. Шанси на те, що вона протримається до появи лікаря без сторонньої допомоги, були мізерні.

«Хоч води подам», – Міка різко відкинула умовляння внутрішнього голосу, впустила парасольку додолу і рвонула до особняка.

«Людині стало погано» – інших варіантів вона не розглядала.

У кварталі знаті грабіжники з’являлися не часто, а після влаштованих Нелюдом чисток взагалі воліли ошиватися в містах із більш лояльною владою. Сімейні чвари? Ця садиба справляла враження розкішної і доглянутої, проте надто старомодної, щоб виникала думка про молоду пару. Дурний жарт? Після випадку з Лавандою Міка почала ставитись до таких ситуацій із підвищеною увагою і воліла б викликати сміх, а не сльози.

Стогін повторився. Він ішов звідкись із-за рогу, тому вона попрямувала в обхід будинку.

Ставок, пониклі кущі, незвично зелена трава, зарості бур’янів…

І тиша, яку порушувало лише цвірінькання горобців та писк самотнього коника.

«Примарилося?» – Міка насторожено озирнулась, уявляючи, як до її візиту поставляться господарі.

Сором який! Мало того, що без запрошення чи попередження, то ще й нишпорить у дворі! Які тут виправдання? Хоч би варту з переляку не покликали!

Вона намірилася тихо зникнути і навшпиньки підійшла ближче до стіни – щоб із вікон не помітили. Потім побачила кров: темну тягучу краплю, під вагою якої схилилася широка травинка.

Серце застукотіло у вухах, губи пересохли, ноги стали ватяними… Міка притулилася до шорсткого кам’яного мурування і обвела поглядом навкруг себе, вже розуміючи, що шукати.

Крок, другий…

Вона йшла за кривавими бризками, сама не знаючи, що хоче виявити. Розсудливість проганяла геть, але якась невідома сила (упертість чи дурість?) штовхала вперед.

Біля краю води Міка зупинилася.

Червоний слід закінчився. Вона знайшла того, хто його залишив.

Під кущем жасмину обличчям униз лежав чоловік. Його начищені до блиску черевики з обвугленими підошвами і носками вилискували на сонці. Ліва штанина була роздерта по всій довжині, відкриваючи жахливе місиво понівеченої плоті та тканини.

«Собаки!» – Міці доводилося мати справу зі схожими ранами, щоправда, у значно меншому масштабі.

Вона відсахнулася, боячись почути гавкіт, і приготувалася стрибнути у ставок, побачивши першу-ліпшу шавку.

Незнайомець застогнав і поворухнувся. Його колись біла сорочка натяглася на плечах, навколо витків тонкої мотузки, що стягувала зап’ястя за спиною, з’явилася свіжа кров.

«Живий!» – зраділа Міка.

Потім раптом подумала, що з трупом проблем було б менше. А тепер треба щось робити… Насамперед – здійняти тривогу, оскільки ті, хто його мордував, можуть з’явитися з хвилини на хвилину.

Невідомий зумів повернути голову набік і втупився в Міку шаленим поглядом зацькованої тварини.

– Ти пошкодуєш, що народилася на світ, – виплюнув разом із кров’ю. – Тебе і твоїх господарів стратять за келіварійськими традиціями. Ваші голови будуть в одному кошику!

«Доля мене ненавидить», – понівечений чоловік міг бути ким завгодно: боржником, застуканим на гарячому коханцем, злодієм, конкурентом, жертвою викрадення… То чому ж із покритого саднами обличчя на Міку дивилися пронизливі очі Нелюда?!