23.2

Через грозу Рітта без зусиль вклала доньок у ліжка і склала компанію Шаллії: влаштувалася з тою на кухні, щоб попити чаю та обговорити сусідів.

Міка, позіхаючи, просиділа з ними майже годину, потім зрозуміла, що розмова чудово продовжиться без неї, і пішла до себе.

Вона планувала трохи почитати, але втома взяла своє. Очі злипалися, літери витанцьовували, свічка то засліплювала, то здавалася тьмяною. Чергова сторінка так і залишилася неперегорнутою. Вставати з ліжка було ліньки, тому книга вирушила на підлогу.

«Не забути б зранку підняти, бо буде як минулого разу. Сідда під ноги не дивиться і неодмінно спіткнеться», – з’явилася раціональна думка.

Однак сон не йшов. Тобто дрімота накочувала хвилями, проте Міка схоплювалася, не встигнувши заснути по-справжньому. В голову знову лізли спогади. З’явилися сумніви… Думки плуталися і суперечили одна одній.

Що відбувалося? Чому непомітна Мишка раптом опинилася у центрі уваги величезного міста? Її головний принцип, що не підводив майже сім років, – не виділятися. І як же вийшло, що вона очолює архів, поводиться як удома в міському розшуку, перечить Жовтій раді та розгулює вулицями у провокаційному одязі?

Ну та гаразд, у житті буває всяке. Мрії часом збуваються, хай і не так, як хотілося б.

А що робити, коли втілюються кошмари?

У минулому Міка неодноразово уявляла випадкову зустріч із Нелюдом. Він, природно, ледь гляне на неї і відразу ж забуде. Вона сховає очі й подякує богам за те, що й далі її оберігають.

Такий простий розвиток подій… Але в ньому знайшлося місце пункту «поселитися в садибі Даріана Керрейта», і все перевернулося з ніг на голову.

Губернатор розумів, з чим має справу. Його це не зупиняло. Він терпів заради Шазіліра? Чи заради себе?

«Коли Ріан повернеться, я розповім йому про Айрета. Або пообіцяю розповісти», – чи краще не поспішати й притримати щось на майбутнє?

Керрейта необхідно зачепити. Треба довести свою корисність і віддалити той момент, коли загроза Жовтої ради переважить цінність «пані доглядачки».

«Відкриємо карти», – вирішила вона.

Можливо, і четверте зіткнення Мишки з Нелюдом стане в пригоді.

Того дня було багато двозначностей. Він запам’ятав чаклунку без обличчя, що врятувала його життя… Сумно. Спогади Міки стверджували інше.

***

Літо дев’ятсот дванадцятого року видалося надзвичайно сухим. Пожухла трава шелестіла під ногами, рано пожовкле листя почало опадати ще в місяці Липи, земля на квітниках потріскалася і вкрилася солоною кіркою. Навіть кактуси, які запопадливі господині весною поспішали виставити на свіже повітря, усохли і нагадували ганчірки, втикані колючками.

Пил вибивався з-під коліс транспорту й годинами стояв у повітрі. Перехожі тулилися до парканів і знесилено зітхали, розуміючи: тінь ледве торкається їхніх колін. Усюдисущі кішки ліниво витягалися вздовж глухих стін і не реагували на окрики. Собаки в пошуках прохолоди розкопували квітники, раділи виплеснутим помиям і, щоб господарям життя медом не здавалось, охоче купалися в стічних канавах.

Полудень давно минув, але спека й не думала спадати. Міка йшла Огірковою вулицею, мріючи швидше забратися з сонця. Легка світла сукня і солом’яний капелюшок зовсім не рятували від пекучих променів, як обіцяв продавець, проте Міка ловила на собі заздрісні погляди ейрон, яким статус не дозволяв одягатися настільки непоказно, і терпіти задуху було легше.

В той день Тарендар Вікка, що став її роботодавцем після передчасної смерті «тітоньки» Лаванди, рано закрив архів. Він поки не надто довіряв новій співробітниці. Оскільки черговий відвідувач у присутності помічниці висловлювався виключно пошепки («дуже конфіденційно», «боронь боги, хтось дізнається» і «допоможіть заради дружби, га?» звучало цілком чітко), її відправили додому.

Міка не ображалася. Для старого доглядача вона була звичайним дівчиськом із пекарні: тямущим, швидким, терплячим, проте майже незнайомим.

Так, він підсобив Лаванді Марші з документами для «племінниці», але навряд чи припускав, що Міловіка Дзвінка, яка воскресла його стараннями, одного разу заявиться в архів, запропонує свої послуги хай навіть у ролі прибиральниці і ненав’язливо нагадає, що пан Тарендар лише вчора заходив до контори з працевлаштування. Шукав помічника, чи не так? І якщо вакансія вільна…

– Ти хоч читати вмієш, дитино? – З цього питання почалася співбесіда.

«Не прогнав одразу! Шанс є!» – зраділа Міка.

І не помилилася. Старий трохи побурчав – та й підписав формуляр. Без випробувального терміну найняв, лише з умовою, що Міка наглядатиме за його онукою Аронікою: надзвичайно розпещеною одинадцятирічною панянкою, яка вміла доводити до нервового зриву найзагартованіших у педагогічних боях учителів.

«Нянька з зарплатою помічника, безкоштовним житлом і казенним одягом… Оце пощастило!» – але радіти було рано.

На практиці все обернулося трохи не так, як уявлялося.

Десь за тиждень стало ясно: навіть святий не порозуміється з Аронікою. Незважаючи на юний вік, дівчинка чудово бачила різницю між ейронами, до яких належала її сім’я, державними чиновниками (типовий представник – Серіп Мавк із міського розшуку, нетиповий – Міловіка Дзвінка) та іншими людьми. Для неї вихователі не відрізнялися від слуг, а слуги – від бруду під ногами.