Розділ 23.1. Минуле

Червонооку заплакану Блекку повіз додому найманий екіпаж. Кучер із підозрою принюхався до пасажирки, але характерний запах цибулі, замаскований купленими в найближчій крамничці парфумами, майже не відчувався.

Ейрона ледве не вішалася на шию «пані доглядачці», благаючи нікому не розповідати про ті викривальні слова. Міка пообіцяла зберегти таємницю, бо ж коли перший шок минув, стало ясно: неймовірне зізнання могло бути з тієї ж категорії, що й «архівна повія», «десятки коханок у кожному кварталі» та «байстрюки губернатора».

Помахавши Чаррі на прощання, що повністю задовольнило прагнення публіки до щасливого фіналу, Міка попрямувала в магістрат. Через активне будівництво на західній околиці в архіві виник неабиякий ажіотаж. Тимчасовий помічник, якого щедро надав Серіп Мавк, із роботою справлявся чудово, проте здавалося неправильним скидати все на нього.

Рутина забирала занадто багато часу, щоб залишалися сили на додаткові дослідження, і це дратувало неймовірно.

– Пані доглядачко! – гукнули Міку біля входу. – Зачекайте!

Вона здригнулася, потім упізнала голос і зупинилася.

– Літня уніформа. – Хекаючи і плутаючись у довгих полах халата, до неї мчала Жарея. – Вже доставили?

– Так, минулого тижня.

– А чому ви її не вдягаєте?! – Кравчиню переповнювало обурення. – Щось не подобається? Тільки скажіть, миттю перероблю!

«Крім коротких рукавів і мереживних вставок на плечах і спині, за які місцеві ревнителі пристойності мене живцем зжеруть? Подобається все», – спало на думку.

– О, дякую, дуже гарне вбрання. – Міка анітрохи не кривила душею. – Як тільки погода налаштується, обов’язково почну носити.

«Боги, бодай дощі ллють хоч місяць! А втім… Зараз мені й голяка розгулювати можна – гірше не буде», – наполягав внутрішній голос.

– Справді? – немов розцвіла Жарея. – То ви не проти, що я пошила вам сукню? Ні-ні, жодних надмірностей! Звичайна вечірня сукня скромного коричневого кольору з мінімумом прикрас і зовсім без мережив. Зайдете, щоб приміряти?

«Коричневий – це їдкий червоний?» – подумки поскаржилася Міка, проте не знайшла, що заперечити, крім невпевненого:

– Боюсь, моє фінансове становище занадто нестабільне, щоб ви відкривали мені кредит.

Жарея сплеснула руками, висловлюючи протест.

– Який кредит? Уніформу оплачує магістрат, а сукню – Шаллія… Тобто… Шаллія, так. Вона сама запропонувала. Приходьте обов’язково! Гарантую, ви будете задоволені!

Пообіцявши знайти вільну хвилинку, Міка продовжила шлях. У дверях вона ледь не збила високу молоду жінку – судячи з фігури, та готувалася стати матір’ю. Міка посторонилася, вибачилася, допомогла спуститися східцями, а потім докірливо кинула охоронцям, що й не подумали поворушитися:

– Як вам не соромно ігнорувати вагітну жінку? Навіть двері не притримали!

Швидко досягла сходів, піднялася на другий поверх і увійшла у свій кабінет.

Починалася знуджена буденність.

***

Джамон Райл, що саме тупцював у приймальні, провів «пані доглядачку» довгим поглядом. Він заповнював бланк запиту у відділ реєстрації шлюбів (бюрократія не передбачала поблажок навіть для Жовтої ради) і уявлення не мав, хто проходив повз нього. Зате докірливі слова Міки «випалювач» почув чітко.

– То це правда? – вражено звернувся до адміністратора.

Той якраз складав некролог колишньому губернатору, що неочікувано помер за декілька годин до цього.

– Правда, – підтвердив чиновник. – Вкрай прикра подія, але таке життя…

– Прикра?! – обурився Райл. – Що за дискримінація? Це чудова новина! Та що ви взагалі розумієте у цьому житті? Допишіть за мене!

– Куди ви?

– Купувати подарунок і вигадувати вітання!

Перекошеної фізіономії адміністратора він не бачив – помчав геть як вітер, щоб пройтися торговими рядами і вибрати щось незвичайне.

***

Увечері розійшлася гроза. Темні хмари заволокли небо від краю до краю, гуркіт грому долинав із усіх боків, блискавки з настанням пітьми виблискували все яскравіше, обіцяючи горобину ніч.

Міка не втрималася і підсунула Шаллії відібрану в Саріни лампу. Точніше, запхала її між горщиками з кімнатними рослинами, зовсім забувши, що погода та подібні експерименти поєднувалися мало, покоївки й без того тремтіли від кожного шереху і пищали, коли гуркотіло над головою.

Результат не змусив себе чекати: економка заверещала, ніби за нею прийшли нечисті сили, і відмовилася йти до своєї кімнати, бо цього вечора дім губернатора відвідала надто страшна примара.

Шаллія побачила чоловіка середнього віку: побитого до невпізнання, закривавленого, з розпачем і ненавистю на виснаженому обличчі. Залишки його одягу виглядали недешевими, на переламаних пальцях залишилися золоті персні, у вусі виблискувала сережка з великим рубіном.

Міці не треба було навіть звірятися з досьє міського розшуку – вона пам’ятала цей опис. Про зникнення Етьєра Ворка повідомили шостого дня місяця Калини дев’ятсот одинадцятого року. У списку зниклих безвісти його ім’я стояло якраз перед Еллою Вайною.