22.4

– Світ прагне кохання та прощення, пані Блекко. Не треба сліз. Краще зробімо все можливе, щоб ваш коханий знайшов щастя і створив міцну родину. Ходімо! Розкажемо йому, що соціальна нерівність – не привід страждати і позбавляти себе радості. Переконаємо його обраницю, що за щастя треба боротися! Немає нічого важливішого за майбутні покоління. Ми підтримаємо цих людей у всіх їхніх починаннях. Ви ж готові піти проти суспільства заради дитини?

Щелепа ейрони негарно відвисла, черговий схлип перетворився на кашель, хустинка розпласталася на підлозі.

– С-с-сім-м-м’ю? С-с-створити? Ти глузуєш з мене?! – Маска люб’язності нарешті злетіла, і Блекка забула начепити її назад. – До тебе не дійшло?! У нього таких, як ти, в кожному кварталі десятки! За дурну мене маєш? Подивимось, як заспіваєш, коли виявиться, що й тобі нічого не світить!

«О боги, ну чому люди такі вперті? Звичайно, мені нічого не світить. І не світило! І не світитиме. Але ж кожен знає краще», – Міка лагідно посміхнулася і запропонувала вийти з приміщення.

Таргани в голові знатної дами розбушувалися не на жарт. Якщо вона так навісніє через свої власні вигадки, то що буде, коли зіткнеться з чимось реальним?

Аромат цибулі став майже нестерпним. Міка часто заморгала, наплювала на роззяв, що зосереджено прислухалися до кожного слова, і поспішила на вулицю. Не вистачало ще розплакатися і подарувати ейроні додатковий привід для гризні.

– Куди це ти зібралась? Я не закінчила! – Блекка, сліпо розмахуючи руками, кинулася слідом. – Мені є що… А-ай!

Бігати кузина Алланіди не вміла. Вже на третьому кроці вона наступила собі на поділ і, якби не послужливі руки завсідників їдальні, зустрілася б із запиленими дошками підлоги.

– Пустіть! – визвірилася одразу на всіх.

Її обережно повернули у вертикальний стан, рознощиця подала склянку води, хтось підсунув стілець…

І народ почав підхихикувати.

«Ото люди… Дівчина ледь не покалічилась, а неробам і те смішно…» – засмутилася Міка й повернулася від самого порога, хоча інстинкт самозбереження нагадував, що краще залишити Блекку заспокоюватись у компанії когось іншого.

Підійшла без тіні усмішки, подала хустинку, відхитнулася від хвилі різкого запаху, що аж шибнув у ніс, придивилася до ейрони уважніше…

Передня частина світло-зеленої сукні пані Чарри була вкрита кільцями цибулі, пом’яті шматки цибулини валялися і під її ногами. Благородна дама ридала не вдавано – у людей навколо неї сльозились очі від самого її вигляду.

– Чого витріщилися? – захлюпала Блекка через силу. – Геть!

– Хто це на вас перекинув? – Міка простягнула їй руку. – Ходімо, зараз усе обтрусимо, почистимо…

Поодинокі смішки перетворилися на відвертий регіт.

– Посоромилися б! Хто це зробив? – гаркнула Міка, відчувши непереборну потребу стати на захист того, кого ображають.

– Таж воно з неї витрусилося, – прогугнявив чиновник, що завадив Блецці розквасити ніс об дерево. – Просто з пазухи. Бідолаха! Ото вона ревіла як корова… А цибуля міцна трапилась, одразу сльозу витискає. З Південного ринку, так? Там найкращі сорти. Ті, що зберігаються до наступного врожаю. Не у Жужарки брали? Вона із Загір’я привозить, за якістю стежить.

Ейроні дозволили зайти в задню кімнату і більш-менш причепуритися. Вона шипіла і лаялась, але покірно виконувала вказівки Міки. Вмилася, витерлася, навіть спромоглася запрати кілька плям (точніше, перетворити плями маленькі на плями величезні). Потім повернулася до призабутого образу вразливої ​​дівчини і почала голосно страждати через пережиту ганьбу та зневажені почуття.

– Алланіда не варта скорботи! – люто шепотіла Блекка. – Їй було байдуже, за ким бігати! Вона дивилася на статус. Хотіла довести, що ми помилялися щодо неї. Свята Алана не гребувала нічим! Ви ж знаєте про лампи? І вона знала! Але кузина не могла дозволити собі прикупити удачі. Жебрачка! Я витрачала на ґудзики більше, ніж вона на сукні! Не дивно, що все так закінчилося! Вона отримала, що заслужила!

Такий настрій Міці подобався більше. Алланіда Франна – реальна людина, і про неї давно вже слід розпитати когось із її родичів. Губернатор поза грою – схоже, він знав свою наречену не надто добре.

– Де Алланіда взяла лампу?

– Вкрала, де ж іще? – Блекка охоче вчепилася в запитання. – Кажу ж, у неї нічого не було! Зовсім нічого! Сиділа на нашій шиї і ображалася, коли її називали нахлібницею! А як тільки підчепила Ріана, одразу голову задерла.

– У кого?

– Що?

– У кого вона вкрала лампу?

Ейрона розгубилась і почала все заперечувати. Втім, не надто агресивно, однак і витягнути з неї правду навряд чи вийшло б.

Вона не приховувала страху.

Блекка знала, кому перейшла дорогу Алана. Та людина вселяла жах. Розповісти про неї… Ні, навіть у розпачі Чарра не зробила б такої дурниці.

– Із «Лілій»? – допитувалася Міка. – Кивніть, якщо не хочете говорити! Я все одно дізнаюся. Краще зробімо інакше. У вас зараз усе складно, а я маю лампу. Обміняємось?

– Зі мною все скінчено! Через ту дурну Ойлію Ріан більше й не гляне в мій бік! Ніяке везіння не принесе мені його кохання!