21.5

– Чаклун! – промайнуло кімнатою. – Привели чаклуна!

Міка повернула голову на звук.

Здивовано оглянула тих двох, що переступили поріг.

Відкрила рота, щоб спитати, де, власне, люди побачили якогось чаклуна.

І світ застиг.

Прямо на неї дивився пухкий рожевощокий хлопчак – занадто дебелий для тринадцяти років, одягнений у простий, але явно святковий одяг, зі зв’язкою оберегів на шиї і невпевненою усмішкою дитини, що потрапила в незнайоме місце.

Райл відсунув його вбік і заговорив. Гучно, з пафосом і усвідомленням власної значущості, «випалювач» виголошував занудну промову про чистоту людської раси, про скверну, що насувається звідусіль, і про проклятих, які прагнуть влади над світом.

Міці не хотілося чути жодного його слова. До горла підступила гіркота, очі ніби засипало піском. Вона відчула, що ось-ось заллється сльозами, і стиснула зуби.

Ридання нічого не змінять.

Ті, хто прийшов подивитися на «диво», побачать лише істеричну панянку, що злякалася чаклунства. Вони ж слухають чоловіка з Жовтої ради як сучасного пророка! Ловлять кожен його жест, стежать за скупими рухами, злагоджено охкають і ахкають під час пауз! У натовпу немов раптом зникло відчуття реальності, він був готовий без роздумів сприйняти на віру найдикіші твердження!

«Якщо Рект не поспішить, вогнище справді розпалять», – безнадійно подумала Міка.

Їй не впоратися. Вона не має здібностей. Вона ні на що не здатна!

Хіба що…

Різко порушити атмосферу непогрішимої священної урочистості.

Грубо перервати плавний виступ Райла.

Підійти до хлопчика.

Простягти йому руку.

Запитати, як його звуть.

Сказати, що все налагодиться.

Знову опинитися в центрі уваги, і цього разу утримувати погляди людей на собі якомога довше.

«Я зможу. Я протягну час. Я – «та сама». Я впораюся!» – переконувала себе Міка, вдаючи, що обурення «випалювача» її зовсім не стосується.

– Ти розумієш, навіщо тебе привели сюди? – тихо запитала хлопця, заздалегідь знаючи відповідь.

– Щоб врятувати людину:

«Щоб погубити, дурню! Врятувати одного і занапастити іншого! Про цей бік медалі тебе не попередили!» – от би вдалося зародити в ньому сумніви!

– А якщо ти не чаклун?

У світло-блакитних, майже прозорих очах дитини застигла приреченість.

– Мене ж усе одно спалять. Я спробую… Нехай хоч хтось залишиться живим…

– Вогонь – це боляче.

– Я знаю… Сойка так кричала… Але вони кидали хмиз і раділи, що очищують землю від зла… А я більший, ніж коза… Для мене треба дрова… Краще б я сам перерізав їй горлянку, а не лікував…

Міку пересмикнуло

«Куди зібралася? – На скелі. – Навіщо? – Щоб вам не довелося витрачатися на похорон», – заявила колись Лоріана, обстоюючи своє життя.

Безпристрасно підбила підсумок. Вона не бачила для себе майбутнього. Найближчими місяцями Шарп з п’яних очей звернув би їй шию. Навіщо довго страждати, якщо кінець один? Чому сім’я сама не змогла провести паралелі й збагнути наслідки?!

Ось і цей хлопчисько вже все обміркував.

Йому сказали, що він проклятий. Показали, яка доля чекає чаклунів. Запропонували добровільно віддати життя заради порятунку незнайомця.

І Райл приготувався до слави!

Прислухатися до розмови з дитиною було не так цікаво, як уявляти жахіття, вигадані «випалювачем», тому люди навкруг потроху втрачали сліпий фанатичний запал і починали базікати на сторонні теми.

– То он як усе обернулося, кажете? – почула Міка шепіт представника магістрату – кульгавого старого з податкової, що важко спирався на товсту палицю. – Такий пристойний пан! Мабуть, трапилося непорозуміння… Точно гнилий? Оце прикрість… Отже, «Лілії» закриють?

Якийсь казус, що трапився з Баміалом, посідав перше місце в рейтингу сьогоднішніх новин.

Торговець чи то перемудрував, чи недодивився, і продав Жовтій раді цілий мішок непридатного для вжитку кшикшина. Тепер торговий дім на межі закриття, рахунки Ректа заморожено, а він сам пише пояснювальні записки і звинувачує Райла в неправильному зберіганні такого цінного товару.

Найдивовижнішим було те, що містяни, готові без роздумів винести смертний вирок «проклятому», стояли за Баміала горою і наполягали на ненавмисності, помилці, збігу обставин…

Міка не втрималася від безрозсудного смішку. Допомога не прийде. Власник «Лілій» розбиратиметься зі своїми проблемами і навряд чи згадає про обіцянку, а хлопчик готовий засунути шию в петлю суто з людинолюбства та впертості.

«Як би вчинив Нелюд?» – несподівано спало на думку.

Губернатор не відступився б. Маніпуляції, погрози, лестощі – у його арсеналі вистачало дієвої зброї. Він умів повернути на свою користь будь-яку ситуацію. Його ненавиділи і корилися. Тому що Керрейт мав реальну владу? Чи тому, що не боявся бити у вразливі місця й охоче наживав ворогів?