21.4

Говорити Баміал умів – гарні слова лилися з його вуст, обплітаючи співрозмовника липким павутинням невпевненості. І так гладко все складалося, що Міка ледь не забула, навіщо приперлася зранку в «Лілії».

– Ви це зробите? – обірвала вона довгу заплутану фразу про статистично прийнятні припущення та вплив суспільних віянь на розвиток культури. – Не дозволите хлопчику видати себе?

– Якому хлопчику? – Рект комічно підняв брови. – А, хлопчику… І що я, на вашу думку, можу зробити? Навіяти йому огиду до людей? Це не спрацює, якщо він щиро налаштований допомогти.

– Навіть не спробуєте?

– Ну, тільки заради вас. – Він приклав руку до серця. – Такі прагнення достойні похвали. З іншого боку… Що заважає вам самій взяти участь у його порятунку? На що ви взагалі здатні, пані Міловіко?

Міка поперхнулася сміхом. Нелюд вважає її кимось на кшталт втілення зла, цей теж поглядає з побоюванням… А що вона може насправді? Та нічого! Зникати з пам’яті, але хіба це сила?

Її дар не загасить полум’я. Тікати, ховатися, прикидатися – ось доля марної Мишки!

– Я здатна багато на що. – Вона продемонструвала завчену з дитинства бездушну посмішку. – Врятуєте дитину – розповім. Можливо, навіть покажу… якщо трапиться хтось, кого не шкода. Зустрінемось у лікарні, пане Рект. Хіба ви не зацікавлені у відвертості?

– Ще більше я зацікавлений у вас, – галантно підтвердив Баміал. – Зробимо це місто нашим?

– Ніяк не дочекаюсь, коли почнемо ділити територію. Узбережжя дістанеться мені, згода?

Рект іронію не вловив і пообіцяв обов’язково врахувати її побажання. Порт? Звісно! Рибальські квартали? Запросто! А як щодо центру?

– Зустрінемось у лікарні, – нагадала Міка. – Не запізнюйтесь, бо Райлу не терпиться похизуватися здобиччю. І якщо щось піде не так… Не хвилюйтесь, я забезпечу шлях для відступу.

«Тільки собі, але тобі цього краще не знати», – крутилося на язику.

Втім, власник «Лілій» обов’язково вивернеться з будь-якої халепи. Якщо про кого і треба турбуватися, то не про нього.

***

Крізь відчинені навстіж вікна у приміщенні Першої міської лікарні гуляли протяги. Пахло мокрою травою та недавно скопаною землею. Носилися самотні мухи: ліниві й незграбні, вони очманіло тицялися у світлі стіни. Було душно, галасливо та тісно. Люди юрмилися невеликими групками, тихо перешіптувалися, з побоюванням зиркали на всі боки. Здавалося, вони вперше бачать одне одного й намагаються зрозуміти, навіщо всі ці незнайомці зібралися тут, у залі для відвідувачів.

Міка почувалася не у своїй тарілці. Її біле вбрання разюче контрастувало з темними мундирами чиновників і строкатим одягом допитливих ейронів. Не дивно, що «та сама» притягувала надокучливу увагу. На неї відверто витріщалися, кілька людей навіть пальцями вказали, мовляв, он вона, архівна вискочка без сорому і совісті, дивіться і запам’ятовуйте.

Ігнорувати косі погляди не виходило – вони виводили з рівноваги, змушували кров бігти швидше, провокували на гідну відповідь. І чого роззявам не вистачає? Начебто матеріалу для пліток  достатньо, але натовпу все мало й мало…

– Когось чекаєш? – вкрадливо прозвучало з-за спини. – Гарний день, чи не так? Я вмію вгадувати погоду, це у нас в роду передається з покоління в покоління. Ну і дикі люди з диких, хе-хе, берегів знаються, які хмари чому передують. Високі – то до дощу, прозорі – до… Гей, ти що, справді чекала? Мене?!

Міка зуміла не скривитися, побачивши Райла. Вирядився як на свято, випромінює самовдоволення. А з якого це приводу, га? Вбивство раптом стало досягненням?

– Чекаю, – відповіла сухо. – Обіцяли пристойну виставу. Тільки, здається, головний учасник не прийде.

– Вже прибув! – «Випалювач» щасливо розреготався. – Не бійся, Міко! Я не розчарую. А чому немає Керрейта? Злякався? Чи ефектно з’явиться десь під кінець, щоб привітати мене з нашою спільною перемогою над віковічним злом і особисто запросити до вашого щедрого столу?

– Він не змінить свою думку, – різко обірвала Міка.

– Наче після сьогоднішнього його думка когось цікавитиме. – Райл немов сяяв ізсередини. – Гей, не ображайся через дрібниці! Він мені не подобається, ти подобаєшся… Рівновага насамперед, ха-ха! Глянь, пацієнт готовий до досліду. Підходь ближче, не соромся, а мені ще чаклуна на потрібний лад треба налаштувати… Нудьга.

Шаллія казала, що в експерименті візьме участь «безнадійний хворий», родичі якого «дали дозвіл». Те, що ним виявиться Закар Еріел, Міка і припустити не могла. Хоча чому б і ні? Він ледве не вирушив до праотців, про одужання взагалі не йшлося, Івор (ото ж боги послали родича!) точно не заперечував би.

Ейрон лежав на невисокому столі навпроти відчиненого вікна. Незважаючи на те, що він мав стати одним із головних учасників дійства, на нього майже не звертали уваги. Тільки хтось із персоналу іноді зганяв настирливих мух з його обличчя та поправляв покривало.

Міка насилу відірвала погляд від нерухомої постаті колишнього помічника. Вона не жаліла його, ні… Закар за своє мерзотне життя зробив стільки всього, що й осягнути важко. Але й спокійно спостерігати за його згасанням не було сил.