20.4

Чаклунка, що жила в його снах, існувала. Вона дихала, усміхалася, зніяковіло ховала очі… Не боялася опинитися на шляху Нелюда. Не заперечувала, коли її називали проклятою. Не прикидалася надміру і не набивала собі ціну. Невже розуміла, чому важлива для Керрейта? Чи давно забула про Айрета?

Міловіка Дзвінка, племінниця Лаванди Марші… Чи?.. Одного разу губернатору спало на думку, що поряд із ним багатостраждальна Леріана Дайра, яка безвісти зникла в дев’ятсот дев’ятому році від заснування Келіварії. Дурниці, звичайно, – ту дівчину описували зовсім по-іншому.

У будь-якому разі нова доглядачка архіву не з чуток знала про Леру. Даріан не сумнівався: її інтерес до шазілірської «проблеми» – це особисте. Не лізла б вона на рожен заради незнайомих людей! Не ризикувала б усім заради справи, в яку ніхто повністю й не вірив!

Чаклунка чи ні – це Керрейта турбувало мало. Вона була потрібна, все інше його не обходило. Але зміни у її поведінці насторожували. З яким побоюванням Міка вперше прийшла в магістрат! Як обережно діяла, не піддавалася на улесливість язикатого Мавка, вміло оминала небезпечні теми… А тепер? Вона ніби нарешті відчула себе у своїй стихії. І що у цьому поганого? Та нічого. Крім того, що злощасний флер обдарованості наштовхував на неприємні думки.

– Вона потрібна, – вголос повторив губернатор. – Я дізнаюся про все. І я дотримаюсь обіцянки. Заради тебе, брате…

Звук власного голосу не допоміг розігнати тугу. Минуле залишилося у минулому? Даріан думав інакше. Неможливо стерти спогади й почати життя з чистого аркуша, бо важкі вчинки та жалі залишаються з людиною назавжди. Можна вдавати щось перед іншими, та не перед собою. А ще краще змиритись. Навіть начальник розшуку визнавав, що місту буде важко без Нелюда.

– Пане Даріане, ви знову затримуєтеся? – В кабінет заглянув секретар. – Перепрошую.

Ні, сьогодні Керрейт не збирався стирчати в магістраті допізна. Набридло. Ніхто не оцінить і не похвалить. Навпаки, знайдеться купа незадоволених, які б охоче розійшлися по домівках, але раніше за губернатора якось незручно. А хіба ж їх змушують протирати штани? Ні, ясна річ. Справа в тім, що так заведено.

Даріан грюкнув дверима і попрямував до сходів. Згадав, що забув капелюх, та й плащ залишився на вішалці, але повертався не захотів – зійшов униз, кивнув вічно сонному адміністратору, пройшов повз збадьорених охоронців.

– Дощ накрапає, – попередив один із них. – Карета перед воротами.

Мармурові сходи, широка доріжка… Вітер шпурнув в обличчя кілька великих крапель, змусивши на мить зупинитися і витерти очі.

– О, ви йдете, – сказав хтось за огорожею.

«Він запитує? Чи констатує факт?» – здивувався губернатор.

Потім упізнав голос і відчув дошкульний укол невдоволення. День і без того поганий. Посланець Жовтої ради аж ніяк не міг його покращити.

– До побачення, – кинув Даріан прохолодно і заліз в екіпаж.

– Гей, я ж із усією душею! – Джамон Райл нарешті згадав про інтонації. – Ну чому люди такі нервові? Слухайте, я зрозумів ситуацію, усвідомив промах і перепрошую. Цього досить, щоб ви погодились поговорити?

– Ні.

«Випалювач» притримав двері карети. Шикнув на кучера, що вже підняв батіг, зігнувся і, витерши світлими штанинами підніжку, а мокрим від сльоти сурдутом – зовнішню стінку, вліз усередину. Влаштувався поруч із Даріаном, обтрусив волосся й простягнув вологу руку.

– Мир?

Жодного поруху у відповідь Райл не дочекався.

– Годі вам дутися, – запропонував без глузування. – Мені дуже соромно через те непорозуміння, я щиро радий за вас і обіцяю більше не створювати проблем. На коліна стати, чи що? Таж тут тісно. Посуньтеся…

– Припиніть, – зупинив його Керрейт. – Що вам потрібно? Хочете ще раз почути, що я не дозволю розпалювати вогнища в моєму місті?

– Хочу показати вам проклятого.

Візник хльоснув коней, і карета рушила з місця. Пасажирів хитнуло, вони обоє мимоволі вчепилися в сидіння. Коли хід вирівнявся, Райл розтиснув пальці й невимушено відкинувся на спинку, водночас губернатор і далі стискав оббиту повстю дошку, не помічаючи, що ось-ось зламає нігті.

– Проклятого? – Замість власного голосу Даріан почув здавлене гарчання.

– Ага. Завтра його привезуть до міста. Адже ви не вірите в чаклунство? Ось і подивимося, чи вдасться мені вас переконати.

– Привезуть?..

– Ви що це, засинаєте на ходу? Зовсім убігалися? Чесно, співчуваю. Слухайте, я маю гарну пропозицію. Завтра по обіді у Першій міській лікарні пройде експеримент. Усе за правилами: свідки, записи, присутність лікаря та офіційних осіб. Приходьте. Побачите силу проклятих і самі вирішите, чи потрібні вогнища. І наречену приведіть. Гадаю, їй буде цікаво.

– Наречену?..

– Знаю, це страшна таємниця, – хмикнув «випалювач». – Різний соціальний стан і так далі… У аборигенів східного берега звичаї набагато простіші: якщо люди хочуть побратися, то одружуються, а на суспільну думку їм начхати з найвищої дзвіниці. Втім, дзвонів у них немає і навряд чи з’являться у найближчу сотню років. Ой, знову я не про те. Гаразд, відкрию вам секрет. Про ваше весілля балакає все місто, кравецькі майстерні переповнені замовленнями святкового вбрання, а ейрони терміново скуповують дорогий посуд. Не страждайте через дрібниці й оголосіть про все відкрито. Це полегшить життя і вам, і їй.