20.3

***

Вечір у Даріана Керрейта видався непростий. Його, як завжди, вимагали всі і скрізь, повністю ігноруючи бажання самого губернатора. Доводилося казати «ні», вибачатися і вдавати, ніби фізіономія співрозмовника виражає глибокий смуток, а не сяє полегшенням…

Даріан терпіти не міг таких запрошень. Люди підлещувалися до секретаря, випитуючи, який у пана губернатора настрій. Заходили в кабінет, натягуючи на кислі обличчя привітні усмішки. Поспішно виголошували завчену промову. Часом наважувалися перевірити, як відреагував Нелюд, але частіше уникали дивитись йому в очі. Чули ввічливу відмову і мало не стрибали від радості.

Очільника Шазіліра не забували покликати на кожну більш-менш значиму подію в місті – тільки тому, що так заведено, бо ж насправді йому ніде не були раді.

Ставленик Ківіра, який отримав високу посаду в настільки юному віці, що й повірити складно, а потім почав порядкувати з ентузіазмом наслідного принца, що нарешті дорвався до влади, не заслуговував на повагу.

Він вимагав, щоб законів дотримувалися неухильно. За сім років свого правління не підписав жодного прохання про помилування. Заробив репутацію жорстокого, непоступливого тирана. Вважав за краще використовувати батіг, а не морквинку.

Його боялися більше за чуму і ненавиділи сильніше, ніж проклятих. Містян не цікавили статистика та графіки розшуку. За перший рік правління Нелюда рівень злочинності знизився на двадцять відсотків? Цього року в місті ще не було зареєстровано жодного злочину, скоєного з особливою жорстокістю, тобто на шибеницю не відправили нікого? Люди цього не помічали. Вони кляли ненависного ківірця без упину, співчували ґвалтівникам і вбивцям, навіть знаходилися оригінали, що писали скарги самому королю… Наче Флеріана хвилювали негаразди колоніального містечка!

Для королівського двору Шазілір втратив значення. Бунтівне місто, яке визнало верховенство Келіварії лише на папері, перетворилося на непосильну ношу. Країну трясли внутрішні конфлікти, трон хитався, назрівала релігійна війна… Невеликий клаптик суші на далекому березі виявився не таким прибутковим, як очікувалося, зате періодично «радував» проблемами.

Відмінне місце для неофіційного заслання. Прекрасна діра, звідки немає шансу вибратися. Забута богами глуш, яка зжере освічену людину і не поперхнеться й кісткою. Наймолодшому синові скандально відомого роду Керрейтів Шазілір уявлявся сущим болотом, куди його відіслали мало не на заклання.

Даріан був двадцять сьомим у списку претендентів на престол, готувався до кар’єри воєначальника, потай мріяв одного разу приміряти корону. Але його батько мав необережність перейти дорогу недовірливому Флеріану, і для сім’ї настали важкі часи.

Армія? Того, хто підозрювався у змові, і близько не підпустили б до військових таємниць. Дипломатія? Та сама історія. Двір? Короля тіпало від однієї згадки про родове ім’я Керрейтів.

Втім, Даріан усвідомлював: йому невимовно пощастило. Він не закінчив свої дні на пласі, не став жертвою найманого вбивці, не згнив у катівнях… Його просто відправили на забій – у бунтарське місто, засноване злочинцями і переповнене ненависниками келіварійського ярма.

Те, що загалом Шазілір нічим не відрізняється від десятків інших поселень, розкиданих на берегах Вічного моря, новоспечений губернатор зрозумів нескоро. Він вирішив розцінювати призначення не як покарання, а як можливість щось довести Його Величності, й кинувся з головою в управлінські справи. Його наставниками стали підручники, написані могутніми правителями і найвідомішими мислителями, – безпристрасні посібники, що звеличували силу і висміювали милосердя як ознаку слабкості, навіть слабоумства.

І, як не дивно, це працювало! Місто притихло, доходи від податків збільшилися, злочинність помітно зменшила оберти. Навіть бунтівні настрої втратили актуальність!

«Я зумів, і це найголовніше! Значення має лиш результат», – запевняв себе Даріан, потроху відкриваючи інших авторів і пізнаючи реальне життя, що не надто збігалося з теорією.

Колонія ставала цивілізованою та слухняною. Шазілірці більше не прагнули падіння Келіварії – принаймні не настільки палко, щоб діяти, зневаживши всі наслідки непослуху. Все частіше Флеріан сприймався як міфічний захисник, а не як вселенське зло.

Дещо об’єднало людей.

Вони всі ненавиділи Нелюда.

Але ненависть – почуття для душі, водночас ніхто не збирався відмовлятися від зиску. І лицемірство перемогло.

Всі ці запрошення, люб’язності, розшаркування і показні зітхання були настільки далекі від щирих дій, що не викликали навіть агресії. Зате дратували вони неймовірно, й часом губернатор ледве стримувався, щоб не сказати: «Так, я буду почесним гостем на весіллі вашого сина! Ви справді раді? А чому ж хапаєтеся за серце?». Проте правила вимагали лицеміства. Подякувати за увагу, обмінятися солодкою брехнею, з виразом глибокої скорботи на обличчі провести відвідувача до дверей. О так, і не забути про подарунок – від імені магістрату, звісно.

Сьогоднішні «запрошувачі» поводились особливо дивно. Посміхалися з погано прихованим глумом, говорили натяками, поривалися тиснути руку і невтомно з чимось вітали. Даріан пишався своїм терпінням, але й воно мало межі. Надвечір він зрозумів, що ось-ось озвіріє.

Важкий день не минув безслідно. Еріел, якого не вдалося б притиснути, не привертаючи уваги до чаклунства, неабияк потріпав нерви. Цю ніч ейрон мав провести за ґратами. За порушення Закону «Про шлюб» накладався чималий штраф, який завтра, напевно, сплатить нинішня дружина Івора. І хай живе свобода! Керрейт був упевнений: у місті Еріел не затримається – втече за першої ж нагоди.