19.4

– Це не Леріана, – не підводячи очей, прошепотів Еріел. – Не Леріана!

Дивитися на заплакане, вкрите синцями обличчя сестри не вистачало сил. Тендітна, слухняна Лера… Її вирощували як кімнатну квітку – принадну, ефектну, покірну і безправну. Вона призначалася тому, хто дав би добрий викуп, і не можна стверджувати, що Івор став для неї найгіршим варіантом. Якби сім’я ейрона відмовилася від сватання, Аріала Дайра цілком могла збути обожнювану дочку комусь на кшталт Шарпа.

– Ти витяг її з дому посеред ночі. – Міка здригнулася від звуку власного голосу – він був чужим і відстороненим, ніби вона розповідала про плани на літо, а не мріяла розбити Івору голову. – Я пам’ятаю той рік. Морози трималися аж до місяця Клена. А ти не дав їй навіть накидки! Знав, що повернешся назад один? Чи тобі просто було начхати?

– Це не Леріана, – знову і знову повторював Еріел. – Не Леріана!

– Навіщо ти зв’язав їй руки? Чотирнадцятирічна дівчинка здалася тобі небезпечною? А обличчя їй розбив, щоб не набридала своїм благанням і не заважала угоді? Кажи!

Міка зірвалася. Не витримала напруги. Мимохідь подумала, що нишпорки з неї не вийде – емоції взяли гору швидше, ніж вдалося домогтися чогось важливого. Ось як усе обернулося… Збиралася роздратувати Івора, змусити його відкинути обережність, але сама потрапила у свою пастку. І тепер ні про яку неупередженість, хай навіть награну, уже не йшлося.

Ейрон відчув зміну ролей. Обережно розплющив очі, випростався, розтяг губи в посмішці.

– Уявлення не маю, про що ви. Я бачу цю дівчину вперше у житті. Не заперечуватиму, в її рисах є деяка подібність до моєї договірної дружини. Однак, маю запевнити, ця особа мені не знайома. Хто вона? Жебрачка?

Міка вдарила його прямо в обличчя. Коротко, без розмаху, але з носа Еріела потекла кривава каша. Він відкинувся назад, затиснув рану долонями і почав тоненько скиглити.

– Ну що ви коїте, Міловіко? – скривився Даріан. – Хто це прибиратиме? Ляпаса вистачило б.

Ляпаса? Ні, Міка хотіла, щоб Івор хоч раз у житті відчув біль! Щоб дізнався, як це, коли кулак врізається в тіло, розриваючи судини і ламаючи кістки. Він часто бив – і ніколи не отримував здачі. Для нього не існувало слова «боляче»!

– Лера завжди усміхалась і ніколи не показувала сліз. Може тому тобі важко її згадати? Вона була веселою і товариською, зі шкіри пнулася, щоб справити гарне враження, не суперечила, не лаялася, не дивилася скоса. З неї вийшла б ідеальна дружина ейрона!

– Маленька дурна погань! – гугняво вигукнув Еріел. – Її тупе обожнювання зводило мене з розуму! – Бризки крові впали на світлу поверхню столу і розтеклися потворними плямами. – Якби не вона, ми з Лорою досі жили б щасливо!

Чи не вперше в житті Міка усвідомила значення фрази «обухом по голові».

Вона остовпіла. Завмерла з відкритим ротом і виразом дикого подиву на обличчі. Дух перехопило, перед очима все попливло і закрутилося…

Івор і далі щось говорив, махав закривавленими руками, погрожував засудити її навіки і називав тварюкою.

Це зовсім не зачіпало. Не ображало. Не завдавало болю.

Міка дивилася на перекошену злістю і страхом фізіономію людини, яка ледь не стала супутником її життя, і десь на задвірках свідомості крутилася думка про те, що насправді Лоріані постійно щастило. Все могло бути зовсім інакше. Якби не збіг обставин, в архіві розшуку зберігався б інший портрет. І справа належала б до іншої категорії. До вбивств, тому що в «довго та щасливо» з Еріелом їй не вірилося.

– Лора – це Лоріана Дайра? Дівчина, яка загинула в морі? – поцікавився губернатор. – І що ж вам завадило укласти з нею шлюб?

«Закар Еріел», – беззвучно відповіла Міка.

Закар мав власні погляди на те, якою має бути наречена ейрона. І, озираючись назад, йому не подобалася надто самостійна Лора.

«Розумна дуже», – так він відгукувався про відлюдькувату дівчинку.

А ще казав, що старшу дочку Аріали не відрізниш від ліхтарного стовпа, тож вона до скону сидітиме на шиї батьків.

– Батько знайшов мені кращу пару, – захихотів ейрон. – Посватав вівцю. Мене нудило від самого її вигляду! А він наполягав на тому, що Лора – чаклунка, їй не місце у нашій родині. Натомість Лера – втілення всіх чеснот, зразок гідної дружини! Яка іронія! Якщо вона що і втілювала, то лише дурість!

Міка виявила, що не в змозі поворухнути рукою. Обурено опустила очі й охнула. Пальці знову стиснулися в кулак, але зустрітися з пикою Еріела йому не судилося.

– Ви можете поранитися. – Даріан м’яко відсунув її від столу. – Кістки черепа дуже міцні. Гляньте, у вас синці. Боляче? – Його губи легко торкнулися збитих кісточок. – Краще я продовжу, добре?

«Я уявлення не маю, як на таке реагувати», – Нелюд як ворог був небезпечний і безжальний, як партнер – небезпечний і корисний. А ким він намагався бути зараз?!

– Все нормально, Ріане. Я впораюся. Це тільки моя ноша, – тихі слова злетіли з губ, перш ніж Міка усвідомила їхнє значення. – Тобто… Не зважай. У сенсі, не зважайте… Прокляття, та що я несу?!

– Ти впораєшся. – Губернатор відпустив її руку. – Ти маєш впоратися. Чаклунка з моїх снів ніколи не відступає, – прошепотів на вухо. – Не бійся. У моєму місті не буде вогнищ.