19.2

– Пані Міловіко, – почула беззубе шамкання за спиною, – у вас знайдеться хвилинка?

«Ні!» – хотілося заволати на всю горлянку і кинутися за Івором.

– Так, пане. – Міка начепила ввічливу усмішку й неквапливо обернулася. – Чим можу допомогти?

– Ви берет забули. – Високий, ніби висушений старий у сірому одязі простягнув їй невеликий пакунок. – Візьміть, будь ласка.

«Чоловік із податкової. Ох, ми ж збиралися пообідати разом! Бідолаха, сходи для нього як каторга…» – пригадала Міка.

– Спасибі! – подякувала цілком щиро. – Ви дуже допомогли!

«Вийди за ворота і йди на північ. Сідай у екіпаж із емблемою бджоли!» – пролинуло над майданом.

Міка не одразу зрозуміла, що ці слова чутно тільки їй. Швидко озирнулася, вишукуючи того, хто говорив, ледь не впала від різкого повороту вбік… І впізнала голос – сильний, владний, зі звичкою підкоряти і нотками зверхності. Саме його вона чула в той день, коли якийсь злочинець на прізвисько Трутень намагався зловити її прямо у дворі магістрату. Між іншим, нишпорки знайшли тодішнього візника, і він повідомив досить цікаву річ. Виявляється, у його транспорті не було пасажирів, крім покійного Трутня. Тобто той, хто розкидався наказами, не ховався всередині, а перебував або серед перехожих, або…

Ну так, усе знову вказувало на магістрат.

– Носіть на здоров’я, – одними губами посміхнувся старий. – Якщо щось треба, заходьте до нас, не соромтеся. Наш відділ нудний до неможливості, а ви…

«Йди на північ!» – подумки гаркнув невідомий.

– Вибачте, що? – Міка роззирнулася знову, вишукуючи того, кому адресувався наказ.

– Кажу, в гості заходьте, – привітно повторив чоловік із податкової. – Там нудьга, дівчат роками не буває. Натомість у нас найкращий чай у місті, – додав не без гордості.

По спині пробіг холодок. Ніхто з оточення не поводився дивно. Виходило, що ці слова призначалися «пані доглядачці»?

– Зайду, не сумнівайтеся, – на дружелюбність ледь вистачило сил. – З тортиком та тістечками. Вибачте, але, здається, мене кличуть. Зазирну до вас пізніше.

«На північ!!!» – здавалося, від такого гучного крику лопнуть барабанні перетинки, проте вказівка ​​звучала лише в голові і не варто було турбуватися хоч із цього приводу.

– Звичайно, – заметушився старий і першим ступив на сходи. – Прошу, проходьте…

Мимохідь торкнувшись його ввічливо простягнутої руки, Міка подолала сходинки і потягла на себе двері. Ну чому все трапилося так невчасно? Івор і невідомий обдарований в одному місці… Таке й уявити страшно! І як зрозуміти, хто з них буде кращою ниточкою до розгадки шазілірської таємниці? Піти на північ (а відчаю вистачить!) – це означає упустити Еріела. Піти за ейроном – втратити шанс дізнатися, хто жбурляється думками.

– Пані догля… Міловіко, готово! – З-за рогу вискочив худорлявий хлопчина із зачатками щетини на рум’яних щоках, що вважався штатним художником міського розшуку, і хутко підбіг до Міки. – Як ви наказали! І мотузки, і нічна сорочка, і синці! Погляньте! – Він простяг великий жовтуватий свиток (білий папір йому поки не видавали). – Обличчя теж підправив. Що скажете?

– Північ зачекає.

Міка схопила малюнок, не помітивши, що злощасний берет вкотре випав із рук. Хлопець недарма отримував платню. Малювати він умів і вкладав у це душу. Якби йому довелося робити малюнок «Лори, що пішла до кар’єрів», ніхто б не запідозрив нечесну гру.

Перескакуючи одразу через дві сходинки й спричинивши млявий ажіотаж біля конторки адміністратора, Міка досягла другого поверху і бігцем кинулась до свого кабінету. На жаль, Івора вже не перехопити, але й відступати вона не збиралася. Даріан як спостерігач більше її не лякав. У губернатора були вагомі причини потурати «архівній вискочці».

Нещільно закриті двері відчинилися легко і без скрипу. Міка вбігла всередину, стиснула пальці на «позиченій» у Блекки сумці… І остовпіла. З незручного стільця для відвідувачів на неї витріщався покритий потом Івор, на стільниці лежали, здається, деякі з паперів щодо «шазілірської проблеми», а крісло доглядачки (її крісло!) займав Нелюд.

– Будь ласка, сідайте. – Даріан підвівся, відійшов до вікна і жестом вказав на стіл. – Ні-ні, пане Еріел, – відмахнувся від ейрона, що догідливо підхопився на ноги. – Я постою. А ви сидіть. Вам опора потрібніша.

Блискуча краватка Івора з’їхала набік, відкривши бліду шию і гострий кадик, що нервово посмикувався. Спітнілі долоні Еріел безперестанку витирав об штанини – зважаючи на все, безуспішно. Його обличчя було схоже на маску з традиційного шазілірського театру: бліде, застигле, з яскравими плямами рум’янцю та безкровними губами.

– Тож на чому ми зупинилися? – Керрейт сяяв такою показною добродушністю, що в Міки мороз пройшов поза спиною. – Махінації з податками залишимо на потім. – Він перегорнув дві сторінки своєї записної книжки. – Ага, ось воно. Порушення Закону про шлюб – це перше. Зв’язок із неповнолітньою – друге. Участь у торгівлі людьми – третє. Втім, маю вас порадувати – останній пункт поки що не доведено. Але коли слідство закінчиться…

Багатозначна пауза трохи оживила Івора.

– Ніякого закону я не порушував, – немов виплюнув він. – У дев’ятсот дев’ятому році діяла стара редакція, згідно з якою договірні шлюби мали юридичну силу. Нові правила запровадили лише у дев’ятсот десятому!