Розділ 19.1. Івор

Серіпу Мавку подобалася тиша. Він полюбляв сидіти біля вікна з келихом чогось міцного і міркувати про все на світі. Зазвичай його думки текли плавним потоком, зрідка затримуючись на нагальних справах. Але ранок двадцять першого дня місяця Черемхи видався неспокійним, тож очільнику розшуку аж ніяк не вдавалося поринути у відпочинок хоча б подумки.

Він не покидав свій кабінет. Чекав важливе повідомлення з передмістя, планував навчитися писати обома руками і тихо проклинав магістратську їдальню, в якій повністю ігнорувалися потреби людей зі слабким шлунком.

– Пане Мавк, звіт про її пересування готовий, – перервав цю тужливу самоту юний нишпорка. – Вам прочитати чи…

Мавк махнув рукою, показуючи: формальності зайві.

– Когось убила? – запитав, не підводячи очей від паперів. – Покалічила? Обікрала? Спокусила?

– Н-ні…

– Тоді чому ти відриваєш мене від справ?!

– Е-е-е… Ви ж самі розпорядилися… Сказали доповідати, якщо з’явиться щось цікаве.

Мавк насмішкувато глянув на співрозмовника, і той вкрився рожевими плямами, опустив погляд, ще й зіщулився, наче намагаючись сховатися за самим собою.

– З’явилося?

– Прилюдно лаялася з пані Чаррою, провела півтори години у «Ліліях», шукала художника і розпитувала про Трутня, – завчено затараторив молодий співробітник. – Ще ходять чутки, що в них із губернатором… Умм…

Закінчити фразу він не посмів.

Начальник розшуку розірвав на клаптики отримані записи і викинув у кошик для сміття. Важко втупився в підлеглого, немов звинувачуючи його особисто в усіх шазілірських бідах, і гримнув:

– Це все, на що ти здатний?! Простежити й запам’ятати кожен крок? Особливо той, який вона зробила у мене під носом? Та таке будь-який п’яниця зробить! Цікаве, мій колего, означає не свіжу плітку і не чийсь домисел, а факт. Давай-но ще раз!

– Посварилася з Блеккою Чаррою через її служницю. Змусила нашого художника малювати якусь дівчинку і довго чіплялася до деталей. Не випускала мене з моргу доти, доки не випитала все про Трутня.

Брови Мавка повільно поповзли вгору.

– А Трутень, якщо я правильно пам’ятаю… – запитальним тоном почав він.

– Чоловік, що напав на пані Дзвінку у дворі магістрату, – поспішно уточнив юнак. – У певних колах його знають дуже добре. Займався викраденнями та грабежами, підозрюється у двох убивствах та крадіжці з ювелірної майстерні. Найманець, працював переважно сам. Часто користався послугами транспортної компанії «Мрія». Один із їхніх візників зізнався, що знав про підготовку до злочину і навіть допомагав із плануванням. Але імені замовника він не чув і взагалі перекидає вину на партнера. Ну а в Трутня вже нічого не спитаєш, – зітхнув нишпорка. – Його сьогодні закопають, та й усе.

– І що з цього ти розповів їй? – оманливо спокійно поцікавився Мавк. – Мабуть, набрехав як умів? Чи виклав правду?

Юнак, похнюпившись, переступив з ноги на ногу і невпевнено уточнив, як треба було вчинити. Пан начальник сам дозволив архівній доглядачці всюди пхати свого носа. Отже, вона – друг? І якщо так, то навіщо за нею стежити?

Це запитання викликало у Мавка криву напівусмішку.

– Хлопчику мій, – почав повчати він, – запам’ятай: друзів не існує. Поки що ти цього не розумієш, але минуть роки, ти озирнешся назад і усвідомиш: старий буркотун із розшуку мав рацію. А поки роби, як велить тобі совість. Користуйся нею сповна, малий. Вона справді важлива для молодих і дурних.

***

Міка сиділа на сходах магістрату і з побоюванням вдивлялася в обличчя кожного чоловіка, що заходив до будівлі. Наближався полудень. На місто стрімко опускалася спека, проте люди ніби не помічила променів нещадного сонця й займалися своїми справами, кинувши виклик клімату.

Зваживши все, Міка влаштувалася на сонці. Ні тіні від дерев, ні від ґанку – тільки яскраві відблиски на мармурових сходах та пагони повзучих рослин біля самих ніг. Звідси добре проглядалися і ворота, і замощена доріжка, і вхідні двері.

Івор не міг не прийти. Ті, за ким посилав Нелюд, не шукали відмовок і не посилалися на зайнятість. Вони заходили в магістрат з мученицькими виразом обличчя і сяяли щастям, покидаючи це місце. Звісно, безгрішні у Шазілірі знайшлися б, але більшість містян жили за власними правилами – не за законами. До кожного можна було б причепитися, роздмухавши дрібну провину до масштабів державної зради. Даріан Керрейт умів це робити з воістину зловісною вправністю.

Міка жмурилася ясному небу, охоче кивала чиновникам, що проходили повз, стежила за миготінням голубів на майдані…

Й чекала.

На дещо повного чоловіка в строкатому, явно не місцевому вбранні і крихітному (невже столична мода?) капелюсі вона звернула увагу лише тоді, коли він наблизився на відстань витягнутої руки.

«Еріел?» – закрутилося на язику.

У спогадах син Закара виглядав по-іншому, проте минули ж роки…

Округле обличчя з м’якими, майже жіночими рисами, тонкий ніс із горбинкою, широкий рот і близько посаджені очі могли належати Івору, стурбований погляд зацькованої тварини – ні. Ейрон ніколи не відчував страху. Це інші мали тікати з його шляху, щойно він починав злитися. Якщо ж вони рухалися недостатньо спритно, на горизонті з’являвся всемогутній Еріел-старший, з яким не хотіли зв’язуватися ні юні грубіяни, ні колишні каторжники.