18.3

***

Гаріал Рект визначав везіння як шанси людини отримати максимальну вигоду за поточних обставин.

«На пустирі бродить зграя голодних собак, – наводив він приклад. – Хтось пройде мимо них, і на нього навіть не гавкнуть. Комусь порвуть одяг чи налякають до напівсмерті. Хтось відбудеться синцями та подряпинами. Але будуть і ті, хто не уникне укусу. Одних назвуть щасливчиками, інших – невдахами. Однак і невдахи бувають різними. У когось за тиждень тільки шрам залишиться, а комусь відріжуть кінцівку через гангрену. І, звичайно ж, хоч хтось та й загине – від зубів, зараження крові, страху. Із двох імовірностей – уникнути небезпеки чи притягнути біду – випаде одна. Вона й визначить, пощастило людині, чи, як-то кажуть, боги відвернулися».

Гаріал знав ціну удачі. Він був із тих, кого затаврували як чаклуна. І він успішно ховався – до певного часу.

Його здібності проявилися досить пізно. Гаріал займався морськими перевезеннями, мав велику родину, вважався поважною людиною у рідному містечку. Він називав себе улюбленцем долі, поки одного разу не зрозумів: боги до його успіхів не мають жодного стосунку. Це все дар – чи прокляття. І він не притягує успіх, а краде його у друзів, родичів, випадкових попутників.

Неприємне відкриття так вразило Ректа, що він порвав із колишнім життям і став нелюдимим одинаком.

Його корабель заходив у таку далечінь, про яку більшість келіварійців і гадки не мали. Гаріал уникав прихильностей. Дружба, кохання, партнерство – для нього ці слова мали гіркий присмак. Ті, з ким його зводила доля, рано чи пізно втрачали все. І він не міг нічого вдіяти! Але й залишатися осторонь не вистачало сил.

Рект шукав вихід. Його успіх означав чийсь крах? Отже, теоретично була ймовірність того, що прокляття подіє і у зворотний бік! Можливо, вдасться врівноважити несправедливий перерозподіл? Забирати – і відразу ж віддавати назад? Досягти балансу?

Він знаходив інших обдарованих, навчався контролювати себе, експериментував без огляду на мораль та етику… І дечого досяг. На жаль, не в тій сфері, де йому хотілося. Але Гаріал не скаржився. У нього з’явилися нові можливості – такі, про які він і не мріяв.

Вважалося, що прокляті не здатні працювати з предметами. Їм підвладні лише живі істоти: люди, тварини, в особливих випадках – рослини.

Проте у самих обдарованих такі обмеження викликали посмішку. Їм було видніше, хто чи що піддавалося їхньому дару. Втім, Жовта рада не дарма їла свій хліб: вогнища палали по всій Келіварії, відбиваючи бажання хвалитися здібностями.

Якось Рект зустрів того, хто умів створювати амулети, і переконав його поділитися знаннями. Через деякий час власник «Синьої лілії» визначив для себе нову мету в житті, а його вчитель закінчив свої дні в полум’ї «випалювачів».

Накопичувати удачу.

Витягати її з живих істот і передавати тим, кого боги обділили везінням.

Допомагати людям.

Але, як це часто буває, благородні пориви Гаріала натрапили на людську пиху. Хтось із його клієнтів вважав принизливим використовувати бездомну кішку і вимагав породисту тварину. Інші, навпаки, жаліли звірів і воліли змій чи птахів. Знайшлися і такі, хто міряв удачу живою вагою і жадав нехай не слона, то хоч корову. А потім один оригінал привів людину…

«Світ не можна змінити», – зрозумів Рект.

Люди ніколи не будуть задоволені. Він намагався зробити їхнє життя легшим, але вони самі створювали труднощі. Безкорисливість не мала сенсу – її сприймали як зобов’язання.

«Народився проклятим – змий свій гріх!» – міркували міщани.

Їхні «замовлення» ставали дедалі безглуздішими, почастішали випадки, коли жертвою була людина…

«Природі видніше. Хай виживає сильніший», – вирішив Гаріал і припинив свою діяльність.

А після кількох «ні» до нього заглянули «випалювачі».

Його онук був прозорливішим і не мав ілюзій щодо світу. Навіть сім’я назвала Баміала проклятим і обірвала всі зв’язки! Рідний батько втратив голову від жаху і мало не віддав свою дитину Жовтій раді! Звідки тут взятися довірі та людинолюбству?

Розкидатися даром задарма? Ну ні! Це не оцінять і швидко сядуть на шию. Але якщо організувати все з розумом… Наприклад, перетворити везіння на товар і продавати не чаклунську мерзоту, а обереги з далеких країн, та ще й джерелом удачі будуть самі покупці і ті, хто «проходив мимо».

Крамниця прянощів здавалася чудовим рішенням. Її відвідувало безліч містян, тож лампам вистачало поживи. Вони горіли так яскраво, що приваблювали нових відвідувачів, і врешті молодий Рект зважився розпочати справжню справу.

Кораблі, торговий дім, язикаті продавці, зв’язки у вищому товаристві Шазіліра, повага та шана… Це далося непросто і вимагало масштабної віддачі. А коли Баміал виявив, що в нього немає здібностей ні для перерозподілу везіння, ні для створення оберегів, «Ліліям» ледь не настав кінець.

Більшість ламп, що дісталися у спадок від діда, він розтринькав. Нових зробити не міг. Клієнти вимагали «амулетів».

Довелося викручуватись.

Виявилося, що дар вселяти людям потрібний настрій не такий уже й марний. Баміал Рект припинив безнадійні спроби виявити у себе таланти предка і почав розвивати власні. Лампи він роздавав лише перевіреним людям і за умови, що коли «вогник» згасне, їх повернуть назад. Його пріоритетом стала торгівля, бо ж ласі до екзотики багатії швидко розв’язували гаманці заради незрозумілих дивовиж. Торгівля – і нічого більше: Баміал охоче користувався лампами, але не створював їх і не витягував удачу своїми силами.