Розділ 18.1. Гаріал

Міка не помилилася: справжній кабінет Баміала був на другому поверсі торгового дому. Це просторе приміщення, що немов складалося з одних лишень вікон, разюче відрізнялося від тієї комірки в підвалі, куди її завели під час попереднього візиту в «Лілії». Тут панував затишок, і приємна атмосфера наштовхувала на думки про привітну зустріч.

Цього разу Рект теж був набагато люб’язнішим: погрозами не розкидався, туманних натяків уникав, про обдарованість навіть не згадував. Складалося враження, що йому хочеться побалакати про найпрозаїчніші речі: погоду, кулінарію, моду.

Міка не поділяла його благодушного настрою. Вона знехтувала небезпекою і прийшла сюди не для того, щоб обмінюватися свіжими плітками.

– Пане Рект, скажіть уже, чи це ваша лампа, і я піду. Або відмовтеся відповідати, і я теж піду. Навіщо ви марнуєте свій і мій час?

– Міловіко, ну що ви таке кажете? Я марную час? Е-хе-хе, ви маєте рацію, я справді тягну час. Кожна хвилина, проведена у вашому товаристві, на вагу золота. Тому ви не вправі мене звинувачувати в тому, що… Стривайте, ви куди?

– Я помилилася. Вам надто подобається звук власного голосу, щоб розраховувати на діалог. А мені ніколи відпочивати. Ви в курсі, що за два тижні в Шазілірі з’явиться Жовта рада? Це вам не Райл, який розказує про вогнища з ентузіазмом людини, що ніколи не бачила смерті. Але ви й далі живіть, не помічаючи небезпеки. І так ясно: лампа має до вас стосунок.

– Стривайте.

Міка обернулася. Серйозний тон Баміала давав зрозуміти, що компліменти закінчилися, він готовий слухати.

– З того вікна видно море, пані доглядачко.

– Неправда. – Міка навіть не глянула в той бік. – Це ілюзія. Занадто низькі хмари та… Ми повертаємось до колишньої теми?

Ні, Рект не планував зав’язувати беззмістовні теревені. Без зайвої ухильності він визнав, що лампи з таким візерунком використовуються на його кораблях. Вони потужні, практичні, злодіїв не спокушають, морську хитавицю витримують відмінно. І в місті не продаються. То де пані доглядачка дістала цей екземпляр?

– Знайшла, – пролунало надміру різко. – Мені дуже пощастило. До речі, щодо везіння…

Закінчити речення не вдалося. Двері ледь не злетіли з петель під натиском одного з продавців, що приніс погану звістку.

Внизу чекала Блекка Чарра: зла, як зграя бродячих собак, і настільки ж гучна.

– Перепрошую, – кисло вибачився Рект. – Ейрона – важлива клієнтка і вимагає особливого поводження.

– Кляп їй потрібен, – погодилася Міка. – І трохи мізків. Мені піти?

Він неохоче махнув головою, погоджуючись.

Втім, було надто пізно для маневрів.

– Я знаю, що ти там, підлий бариго! – пронеслося по всій будівлі. – Негідник! Ти обдурив мене!

Блекка вихором увірвалася в кабінет власника «Лілій». Слідом за нею невпевнено зазирнув хирлявий хлопець у тутешній уніформі і, зрозумівши, що його послуги більше не потрібні, забрався від гріха подалі.

– Ти за все відповіси! – Блідо-блакитне плаття ейрони піднялося хвилею. – Більше не продаватимеш зіпсований товар!

Вона жбурнула розшиту бісером сумку на підлогу, явно збираючись насолодитися гуркотом, але товстий килим значно приглушив стукіт.

– Це не працює! – заволала Блекка, підбігши до Ректа майже впритул. – Вона все робить навпаки!

Баміала такий наскок анітрохи не збентежив. Він звик до компанії нервових панянок. Коротке: «Я спокійна, врівноважена, мила. Я хочу пояснити все чемно і зрозуміло» зробило свою справу.

Ейрона одразу притихла, провела долонями по волоссю, начепила на обличчя привітний вираз. Підібрала сумку, акуратно поставила її на письмовий стіл перед торговцем і почала щебетати про те, яке жахливе непорозуміння сталося між нею та поважним паном Ректом…

Міка, радіючи, що залишилася непоміченою, зробила крок до виходу. Краще перечекати серед торгових рядів, аніж стати причиною чергового спалаху люті пані Чарри. Це власник «Лілій» здатен перетворити розлючену вовчицю на ласкаву кішечку, а від «забудь мене» помочі мало.

– Я з сумом маю повідомити, що трішечки незадоволена покупкою, – заливалася соловейком ейрона. – Розумієте, мені описували результат дещо інакше. Ви тільки не подумайте, що я скаржуся, але вже минуло понад добу, а мені, як і раніше, не щастить. Вибачте, це ви мені киваєте?

Рект припинив вказувати Міці на вихід і звернув увагу на незадоволену клієнтку.

– Вас не влаштовує щось конкретне? – поцікавився з настільки люб’язною міною, що викликала оскомину. – Насмілюсь запевнити, доба – вкрай малий термін. Зачекайте хоч би тиждень.

«Я всім задоволена. Я щаслива працювати з Баміалом. Я хочу подякувати йому і піти», – беззвучно прозвучала його настанова.

Блекка виконала інструкцію мало не за пунктами: спромоглася на вибачення, щедро обсипала подяками, позадкувала до виходу…

«Ой-йой!» – Міка досі стирчала біля дверей.

Вийти вона б не встигла. Сховатись? У величезному кабінеті не було ні штор, ні шаф. Та й навіщо поводитися по-дитячому? Всі тут дорослі люди й мають сприйняти ситуацію розважливо.