17.4

Двері голосно грюкнули за спиною. Поворот ключа, швидкі кроки, сходи… Міка пролетіла повз адміністратора, вискочила на ґанок, озирнулася в пошуках екіпажа.

– Торговий квартал, Журавлина вулиця.

– До лікаря, чи що? – здивувався візник.

– Так.

– Але ж він зараз у лікарні. На годинник подивіться – середина дня.

– Тоді в лікарню

– В яку?

– В ту, де Лейк!

– А що, сьогодні знову до ночі їздити? – приречено уточнив візник. – Ні, я не скаржусь. Їжу взяв, ковдру теж, книжка є цікава… з картинками. Поїхали.

***

Ксаніан Лейк мав професійний та зібраний вигляд. Він походжав перед обшарпаним сіруватим будинком, що іменувався Першою міською лікарнею, і з розумним виглядом міркував про сучасні тенденції і загальний занепад культури. Його супутниця дивилася на хмари, метеликів, квіточки і всією своєю багатою мімікою намагалася показати, що їй до смерті нудно. На жаль, лікаря більше хвилювали моральні цінності, ніж ставлення молодої жінки.

– Я швидко, – сказала Міка візнику і поспішила до ґанку. – Пане Лейк! Можна вас на кілька слів?

– О, лікарю, до вас пацієнтка! – полегшено вигукнула співрозмовниця Ксаніана Лейка. – Не буду вас затримувати! – Вона швидко розвернулася і, не озираючись, пішла всередину лікарні.

– Я не вчасно? – Міка провела її поглядом, але вирішила, що це не має значення. Потім поспілкуються. – Вибачте. Де нам поговорити? У вашому кабінеті?

– Про що ще говорити? – зашипів лікар. – Знову про дурниці? Чув, ви порозумілися з Жовтою радою? Ось із Райлом і розмовляйте.

Міка пригнічено похитала головою і озирнулася, перевіряючи, чи не несе сюди когось стороннього.

– Навіщо злитися? Якщо я завадила чомусь важливому, то скажіть прямо

Хоч будівля і здавалася старою, та її оточував сад – молодий, доглянутий, квітучий. Між деревами петляли стежки і виднілися кілька лавок. Деякі з них були зайняті, інші (віддалені) – вільні.

– Ходімо туди? – Міка вказала вглиб саду. – Серйозно, я не хотіла вам заважати. Почнімо все спочатку, добре? Уявіть, що я вас не дратую, а хочу допомогти. Не цікаво?

Лейк дозволив провести себе стежкою і посадити на широку дерев’яну дошку.

– Знову «Лілії»? – припустив, криво посміхаючись. – Не забудете той день?

Еге, таке забудеш…

– А вас вони теж дістали, правда ж? – здогадалася Міка. –  Ви знаєте, що там відбувається, і ненавидите це місце. Але мовчите і навіть надаєте їм дрібні послуги. Навряд чи вам подобається бути лікарем на побігеньках у багатого торгаша. Гей, тихіше! Зараз я скажу дещо набагато образливіше. Баміал Рект шантажує вас?

Лейк розреготався – голосно, натужно, зовсім нещиро.

– Більшої ахінеї в житті не чув! І чим мене можна шантажувати? Гріхами юності? Професійною помилкою? Забороненими зв’язками? Ха-ха! Я досить старий, щоб не перейматися через репутацію.

– Турбота про сім’ю не залежить від віку. Рект знає про Шаллію. Він користуватиметься цим, поки не запахне смаленим, а потім відкупиться нею від «випалювачів».

– Що?!

На лобі Лейка здулися вени, обличчя почервоніло, губи стиснулися в ледь помітну смужку. Він вчепився пальцями в сидіння, не помічаючи, що заганяє скалки собі під нігті.

– Заспокойтесь, будь ласка. Я ж не Рект і не збираюся на вас тиснути. – Міка трохи відсунулася, даючи йому більше простору. – Мене не лякають обдаровані. У це важко повірити, але мені справді хочеться вам допомогти.

– Як?! Як ви… Як?..

– Через вас. Хоч вам і начхати на репутацію, та всі знають: Лейк – найкращий лікар у місті. Але коли справа стосується Шаллії, вас ніби підміняють. Ви надто напираєте на те, що тітонька вижила з розуму, має поганий зір і взагалі вкрай неврівноважена. А от для мене вона зовсім інша: уважна до деталей, розумна і зібрана. Її душевному здоров’ю можна позаздрити! А ви кажете «старече недоумство»… Ваше право, проте звучить це підозріло. Краще пояснили б їй, що і як. Якщо Шаллія перестане розповідати про привидів, вам більше не доведеться брехати.

– Вона не зрозуміє.

– Я ж зрозуміла… майже все. Домовимося, гаразд? Я не питатиму про «Лілії» і Баміала. Сама розберуся, не маленька. Просто скажіть, кого бачить Шаллія? Судячи з її слів, ідеться про зображення, тобто це не привиди і не те, що називають аурою. То який її дар?

Лейк стиснув скроні долонями, опустив голову мало не до колін.

– Поняття не маю, – прошепотів із благоговінням. – Наш предок бачив моменти з минулого. Його здібності були вельми сильні, він не міг їх контролювати. А тітонька… Її «привид» один і той самий протягом кількох років. Спочатку в коморі, потім у будинку… Я не уявляю, що з нею відбувається!

«Зате я здогадуюсь. Леріана, Лерочка, Лера… Це справді ти, сестричко. Не привид – портрет. Твій останній портрет, якого я ніколи не побачу. Пробач, Леро… Пробач! Якби я залишився вдома, все було б по-іншому», – Міка потерла очі.