17.2

***

– Привіт! – прозвучало життєрадісно наступного ранку.

Пальці здригнулися від несподіванки, перо впало на стіл, бризки чорнила потрапили на манжету сорочки. Голос Міка, впізнала, тон – ні.

Вона відірвала погляд від бланків, яким був присвячений її ранковий час у магістраті, й обережно відповіла:

– Привіт.

Джамон Райл безтурботно засміявся і відчинив двері кабінету на всю широчінь.

– Мені пробачено? Прекрасно! – заявив, повертаючись спиною.

Трохи нахилився, хруснув плечима і перекотив через поріг важку діжку із землею. Пожовкла пальма в її центрі була геть кволою і запиленою, але «випалювач» гордо затягнув свій подарунок в один із порожніх кутків і обтрусив долоні.

– Це тобі, – зволив пояснити. – І вибач. Не думав, що у вас усе аж настільки серйозно.

Міка здавлено промимрила щось ввічливе. Отже, Жовта рада нарешті повірила в «прокляття»? Ще б пак, через п’ять років чому б і не помітити, що люди справді зникають із тривожною регулярністю… Інше питання – чим обернеться інтерес борців за чистоту людського роду для Шазіліра?

Однак і заперечувати не було сенсу – про те, що Даріан вирішив запровадити заборонений день (або хоча б розібратися в ситуації) знали багато людей.

– Дуже серйозно, Джамоне. А ви… ти як дізнався? Ну, про те, що це не вигадки?

– У кравчині, – безтурботно повідомив Райл. – Ти така кумедна! Могла б одразу сказати. Думаєш, я не зрозумів би? Чи для тебе люди з Ради – звірі? Прикро, знаєш! А… Е... Слухай, то на тебе так моя манера розмови подіяла? Ех, Міко… Я прибув із країв, де чоловіки не знають інтонацій. Рівний тон – їхня відмінна риса, розкіш, недозволена жінкам. Дивно звучало, як гадаєш? А серед них було нормально, наче так і треба. У їхній мові багато особливих вигуків на всі випадки життя, уявляєш?

Перо повернулося до чорнильниці, бланки – на край столу. Міка сперлася ліктями об стільницю і запропонувала Райлу крісло навпроти.

– У кравчині, так? – перепитала напружено. – Отже, багато хто в курсі?..

«Випалювач» сідати відмовився. Глянув на неї зверху вниз, здивовано знизав плечима.

– Це секрет? Ну вибач, я не знав і сам трохи попліткував у людних місцях. Щиро кажучи, мені не вірилося, що таке можливо.

– Чому?

– Гей, сама ж розумієш, відповідь тобі не сподобається! Забудьмо. Вважатимемо, я вибачився за те непорозуміння. Більше не набридатиму. Знову друзі?

Міка кивнула. Нехай буде «друзі»… Якщо люди з Жовтої ради взагалі розуміють, що таке дружба. Ворогувати з Райлом небезпечно. Краще не гадати, яка муха його вкусила, а скористатися перемир’ям.

– Ти ж шукаєш нащадків проклятих, Джамоне? Ті чотири імені… Знайшов когось?

«Випалювача» потішила увага до роботи Ради. Він таки опустився в крісло, закинув ногу на ногу, привільно відкинувся на спинку.

– Дайра. – Його обличчя світилося задоволенням. – Напрочуд цікава сім’я. Була. – Райл зробив багатозначну паузу. – Батько поїхав у невідомому напрямку, старша дочка загинула, молодша зникла. Ось типовий приклад того, як люди нехтують безпекою. Усі тепер згадують, що з молодшою ​​щось було не так. Залишилася одна в батьків – вони остаточно розорилися. Вийшла заміж – свекор збанкрутував. А щойно зникла, у чоловіка справи налагодилися.

«Це Івор сказав?!» – крутилося на язику Міки.

– Ще руда сімейка здається перспективною, – продовжував Райл. – Вважають, що рудих у Шазілірі дуже мало. Але насправді… Та що тобі розповідати, ти ж тут живеш. Третина жінок фарбують волосся хною, а брови – басмою.

Він підхопився, перетнув кабінет і зачинив вікно, відчинене через спеку.

– Тільки між нами, гаразд? – запропонував мало не пошепки. – Знов-таки на знак вибачень. – Два швидкі кроки, і перед Мікою опинився вузький зеленуватий конверт. – Вчора прийшло. Прочитай.

«Ківірська пошта», – зрозуміла вона.

Розгорнула тонкий папір, пробігла очима ідеально рівні рядки… Опустила долоні на стіл, щоб «випалювач» не помітив, як затремтіли її руки, і понадіялася, що голос не підведе.

– Цікаві новини, – сказала дуже тихо. – Не думала, що все зайде аж так далеко.

– Еге ж! – із гордістю запевнив Райл. – Жовта рада не кидає слів на вітер. Але тсс!.. Будь гарною дівчинкою, гаразд? Сиди цей місяць удома. Обіцяю, скоро у місті не залишиться проклятих. Ніякого «забороненого дня» не знадобиться!

Лист зник у кишені його мундира.

Міка непомітно перевела подих. Залишилось мало часу! Два тижні на пошуки, а там… Вона боялася навіть уявити, що станеться з містом, коли влада в ньому перейде «випалювачам».

– Не кажи Керрейту, – попросив Райл. – Він ставиться до нас надто упереджено. Ще вирішить, що ми намагаємося його усунути, і надумає розібратися власними силами.

Не казати? Але губернатор давно вже в курсі подій. Він мав такий самий конверт – того дня, коли відвідав старий архів. Тому Даріан і вхопився за соломинку – сумнівну теорію. Тому й терпить «пані доглядачку»…