Розділ 17.1. «Випалювач»

Непростий день нарешті закінчився. Міка втомлено впала на ліжко і заплющила очі. В голові мигтіли уривки спогадів. Сьогодні їй вдалося побачити кілька десятків людей. Сусіди, родичі, друзі зниклих безвісти не були схильні до задушевних розмов. Усіх їх уже опитували люди з розшуку, багатьох – неодноразово.

Але в офіційних рапортах не знайшлося місця для дечого важливого.

Вони спиралися на факти й випускали з уваги думки.

Чи є щось спільне у немовляти з багатої сім’ї та старої жебрачки? У провінційної нареченої та поважного торговця? У шазілірської квіткарки та відомого на весь світ мандрівника?

Міка вважала, що знайшла відповідь на ці запитання.

Казали, Орайт Мілл народився у сорочці. Рідна мати чотири рази намагалася його позбутися, проте він примудрився з’явитися на світ і сподобатися багатій бездітній парі. Його всиновили, оточили турботою і любов’ю… А потім він пропав – нянька недодивилася, і чотиримісячний карапуз кудись зник під час прогулянки.

Іриту Лорру часто бачили біля храмів, але милостиню вона не просила – приходила посидіти в компанії давніх подруг. Так, у минулому їй довелося пережити злидні, про що ніяк не могли забути вороги, однак врешті життя налагодилося: син повернувся з далеких країв і зайнявся прибутковою справою, здоров’я не підвело, онуки обожнювали бабцю… Не старість, а благодать.

Мила, добродушна Прина Далла не вирізнялася ні красою, ні кмітливістю, ні легкістю в спілкуванні. Казали, вона надто замкнута і сором’язлива, не вміє ладнати з людьми, на гарну партію нехай і не сподівається. На неї чекала б типова доля небагатої простачки, якби вона не наважилася заспівати. За якихось пів року Прина з нудної дівчини на виданні перетворилася на харизматичну юну панянку, за увагу якої боролися прихильники різного віку. Її метаморфозу пояснювали не інакше, як дивом, бо ж таких прикладів місто знало небагато.

Брен Тарк дожив до вісімдесяти років, не втративши жодного зуба. Його здоров’ю заздрили і вороги, і друзі – головним чином молодші, що рахували хвороби десятками. «Старий подобався богам», – із гордістю розповідали вони.

Елла Вайна продавала квіти змалку – разом із іншими дівчатами збирала за містом волошки і ходила з кошиком вулицями центральних кварталів. Потім це стало її постійною роботою. З’явилася теплиця, згодом – власна крамниця… Конкуренти розорялися, а до неї покупці йшли безперервним потоком. «Народилася під щасливою зіркою», – винесли свій вердикт люди.

Журб Данк хвалився тим, що об’їздив пів світу, бачив і війни, і мор, і полювання на чаклунів, але не отримав навіть подряпини. Неприємності ніби ігнорували його – доти, доки він не зупинився на тиждень у Шазілірі.

Окрім цих шести людей Міка приділила увагу ще двом десяткам. Вона виснажилася так, що навіть не було сил упорядкувати спостереження, скрупульозно занесені в блокнот. Та й який сенс їх переглядати, якщо кожен опитаний говорив щось схоже? Улюбленець богів, народжений у сорочці або під щасливою зіркою… Чи варто було розпитувати далі? Записи податкової разом із сьогоднішніми одкровеннями наштовхували на простий висновок: шазілірське прокляття ігнорувало невдах.

У будь-якому разі, це краще відкласти до завтра.

А поки що…

Поринути у дрімоту і викинути з голови всі думки… Залишити справи до ранку, забути про проблеми, хоч на мить повірити, що Жовта рада – вигадка, обдарованих не існує, а Лера насолоджується безхмарним життям знатної пані…

– Мамо, мамо! Я нічого не зробила! Вона перша назвала мене обірванкою!

Прикрити вуха подушкою і не звертати уваги на крики…

Міка пообіцяла собі заснути – прямо зараз, не зважаючи на дитячі крики за вікном і голосну мову Рітти, яка вчила доньок правилам поведінки в домі губернатора.

– Заберіть від мене цих бридких істот, – прорвався крізь повчання мелодійний, до огиди знайомий голосок. – Фу-у-у… Вони смердять собачою шерстю! Я зараз же повідомлю пана Керрейта про це неподобство.

– Пана Даріана немає вдома, – з неприхованою зловтіхою випалила молодша з дівчат. – Бе-бе-бе!

– Керрейта! Що за відсталий народ! Маленька моя, твої батьки – безграмотні люди і не навчать тебе нічого корисного. Запам’ятай, злидарко: у пристойному товаристві до людей звертаються на прізвище. Твій господар – пан Керрейт, я – пані Чарра. Повтори-но?

– Пані Чарра! Чарра – гавва! Гав-гав-гав!

– Вони безнадійні! Маленькі щуренята, та як ви смієте?..

Міка неохоче відкинула подушку і підвелася. Сонливість зникла, зате з’явилося бажання витягти з Блекки все, що та знала про Алланіду і лампу. Ага, ейрона ж тоді ще й квіточки згадувала! Йшлося про «Лілії»? Це було б дуже доречно.

– Відведіть мене у вітальню, неприємні діти. Я зачекаю Ріана там.

– Немов сама дороги не знаєш! Злюка! – дружно заволали доньки Маріда. – Мегера! Карга!

– І не мрій, тебе він не поцілує! – мстиво додала середня з дівчаток. – Мамо! Відпусти моє вухо! За що?! Ти ж сама казала, ця дволика змія не варта й мізинчика Мишки! Ось нехай і котиться звідси!

Чарра завила аж ніяк не аристократично і швидко застукала підборами по викладеній камінням доріжці. Здається, до воріт, але з тим самим азартом вона могла погнатися за малими – в гніві ейрона не морочила собі голову правилами етикету.