16.3

***

Закар Еріел з’явився на роботі без запізнення і відразу вирушив на склад – сортувати коробки. Працювати ейрон не любив, проте не ухилявся, а зображував бурхливу діяльність. Вчора він розібрався із записами за сім років, сьогодні обіцяв додати до них щонайменше ще десять. Квапити його, тобто сваритися і порушувати хитку рівновагу, не хотілося. Тим паче, знайшлися інші завдання, більш важливі та термінові.

– Я беру вихідний, – повідомила Міка адміністратору. – Якщо хтось прийде, відправляйте до Еріела.

– Сьогодні? – розгублено перепитав той. – Сьогодні ж…

– Що?

– Пошта з Ківіра. Розпорядження для відомств, закони, королівські укази. О так, ви ж новенька…

– Ці розпорядження тижнями плавали морем. Потерплять до завтра.

– Вам видніше, – тон чиновника давав зрозуміти, що така реакція в пристойному товаристві неприпустима, але «тій самій», звісно, правила не писані.

Не звернувши на його бурчання ні найменшої уваги, Міка попрямувала до виходу. Вона притискала до себе дві лампи – взяту в особняку губернатора та ту, що віддала Саріна.

***

Адміністратор провів «пані доглядачку» докірливим поглядом. Наче ж дівчина не з багатих, а гроші не цінує. Кожен дурень знає: олію відіпрати важко, практично неможливо, а ця нахаба притискає лампи до себе як квіткові вази. Може, зараз вони й порожні, але залишки палива напевно опиняться на її мундирі.

До речі, освітлення такий прилад дає гарне. Колишній губернатор мав схожу лампу. Привіз її із заморських країв і дуже пишався нею, ніяк не міг намилуватися рівним полум’ям.

Вона швидко згасла – менше ніж за місяць. І ні, щоб замінити ґніт і олію, – викинув, старий дурень! Заявив, нібито все на світі – тлін.

Невдовзі його змістили. З’явився Керрейт із «технічним прогресом» і газовими світильниками, від яких довелося відмовитися через крики магістратських старожилів, які постійно боялися злетіти в повітря. Гарні були часи… Спокійні.

***

Візник не зрадів появі своєї постійної пасажирки. Привалившись до огорожі, він з явною насолодою їв товстий пиріг із м’ясною начинкою і не виявляв жодного бажання кудись їхати. Міка згадала, що теж не снідала, і мимоволі проковтнула слину..

– Хочете? – Важкий шматок захитався перед її очима. – Свіжий.

«Та не особливо», – подумала вона.

Але кинула лампи всередину карети і з вдячністю простягла руку. Час «тої самої» добіг кінця. Треба не огризатися усьому світу, а налагоджувати з ним стосунки.

– Куди? – Кучер витер пальці об зім’яту хустинку і засунув її назад у кишеню. – На Кавунову?

Міка сама не знала, з чого почати. Після вчорашнього вона пообіцяла уникати поїздок без супроводу. Покликати Маріда? Доведеться багато чого пояснювати… Та й якщо людина, що роздавала уявні накази, знову з’явиться поблизу, користі від такої охорони буде мало.

– Ні. – Міка широко усміхнулась і витягла з внутрішньої кишеньки записник. – День буде довгим. Спочатку заглянемо в крамничку канцелярського приладдя, бо мені потрібні олівці та новий блокнот. А потім, – передала записи візнику, – почнемо з центру.

– Та тут же сто адрес, не менше!

– Сто тридцять одна. Вистачить на кілька днів. Ну ж бо, не занепадайте духом! Раніше почнемо – раніше закінчимо.

***

Ейрона з торгового кварталу жадала уваги пані доглядачки з такою завзятістю, що адміністраторові довелося відправити когось у підвал до Закара Еріела.

– А його там немає, – ошелешив посланець, повернувшись. – Я двері відчинив, зазирнув… Навіть покликав тричі – голосно! Нікого.

– Лінько! Зазирнув? І все? Та той Еріел, мабуть, спить десь у кутку. Місце зручне, ніякого контролю… Гріх не скористатися ситуацією. Іди, і не «зазирнув та покликав», а пройдися поміж стелажами!

Еріел справді не залишав склад. Він лежав на підлозі – обличчям униз, витягшись і не рухаючись. Його потилиця та шия були суцільним кривавим місивом, права рука вивернулася під неприродним кутом. Поруч із ним стояв перевернутий на бік ящик, на ребрі якого чітко виділялися багряні плями. Довершував картину розсип документів та розколота навпіл дерев’яна кришка.

– Бідолаха! Напевно, стелаж хитнувся, – припустив лікар, викликаний на місце події, – той самий, що безрезультатно вгадував причину смерті Соммера Леондара. – Я багато чого на своєму віку бачив, але щоб папери вбили людину… Бр-р-р! Цілковита маячня. Такі пошкодження від удару? Гм, ніколи раніше не стикався. Подивимося… Слухайте, він же наче живий!

Нишпорки, що супроводжували лікаря, дружно вибухнули кашлем. На те, що ейрон хоч і повільно, але дихає, вони звернули увагу насамперед.

– Чого застигли бовванами? – розлютився лікар. – Не знаєте, що робити? То я вам скажу! Шукайте Лейка! Негайно!

Еріела не чіпали доти, доки Ксаніан Лейк не зволив протверезіти. Потім під його невдоволеним керівництвом потерпілого обережно переклали на ноші й понесли до міської лікарні.