16.2

Після обіду Жарея кинула на прилавок об’ємний пакунок і відкрила книгу обліку.

– П’ятнадцять… уніформа, казенні витрати… Тисяча… весільна сукня, Даріан Керрейт…

У підсобці щось упало і розбилося.

– Тату! Що там у тебе? Тату?! Ти як?

– Ум-гумм…

Жарея залишила записи і поспішила до суміжного приміщення.

– Тату, який же ти невезучий! Стривай, зараз приберу… Не ворушись, бо друзки скла розсиплються на килим.

Дзенькнув дзвіночок біля входу, сповістивши про прихід нового відвідувача.

– Хвилинку! – крикнув кравець. – Погляньте поки на зразки!

Джамона Райла мало цікавили тканини та ескізи. Він не збирався купувати чи замовляти одяг. Йому були потрібні нащадки Айнора Лісса. Звинуваченого в чаклунстві чоловіка спалили у вісімсот сорок п’ятому році від заснування Келіварії, але подейкували, що в місті залишилася позашлюбна дитина проклятого – вогненно-руда, як і всі з його роду.

Руді від природи в Шазілірі вважалися рідкістю, але знайти їх усіх у п’ятдесятитисячному поселенні було неможливо. Однак «випалювач» підійшов до завдання з разючою старанністю, і почати він вирішив із найпомітніших людей – чиновників.

– Як вам ескізи? Підібрали щось? – Жарея активно орудувала віником і навіть не намагалася почути відповідь. – Ви обирайте, не соромтеся. Я підійду дуже скоро… Тату! Просила ж – не рухайся!

Райл оглянув порожню майстерню і примітив схований за прилавком табурет. Нахилився, щоб його витягти, та й завмер у незручній позі. Просто перед його носом височів об’ємний пакунок: ретельно запакований, підписаний, із вказівками для кур’єра.

«Біттаку! Сукня біла, випрасувана, дорога. Забрудниш чи помнеш – особисто відповідатимеш! І запам’ятай, нарешті, нову адресу Міловіки. Кавунова, двадцять три. Особняк губернатора, а не архів, пуста твоя голова!» – немов кричала записка.

Поруч із пакетом лежала розкрита книга обліку. У ній були різні суми, але у тисячах вимірювалася лише одна.

– Весільна сукня, – прочитав уголос посланець Жовтої ради. – Даріан Керрейт… Що ще за новини?! Тисяча? Це ж мішок кшикшина!

Він випростався і зіткнувся поглядом зі здивованою Жареєю.

– Цілий мішок кшикшина… – прошепотів із благоговінням. – Мішок – не відро!

Двері за ним зачинилися, дзвіночок неохоче дзенькнув.

– Тату! – гукнула кравчиня. – Кшикшин – це що?

– А звідки мені знати? Може, крупа якась заморська?

– Дешева… Треба запитати на ринку. Слухай, я піду ненадовго. Коли повернеться Біттак, відправ його на Кавунову. Шаллія, мабуть, знемагає від нетерплячки.

***

Саріна Корн багато плакала і не намагалася цього приховати. Її повіки набрякли, ніс почервонів, губи нервово рухалися навіть тоді, коли жінка мовчала. Незважаючи на жалобу, вона носила яскравий одяг: світло-зелену сукню, жовту шаль, білі рукавички та туфлі з блискучими камінчиками.

Ейрона зустріла Міку з вражаючою байдужістю. Складалося враження, що архівні доглядачі відвідують її зранку мало не щодня. У вітальню не запросила – зупинилася на порозі й запропонувала подихати свіжим повітрям.

На всі запитання Саріна відповідала сухо і без роздумів, ніби чула їх уже багато разів.

Чи вірить вона у вину брата? Ні. Він був чесною людиною і не побоявся зізнатися у помилці. Тобто квіткарку Соммер убив, жодних сумнівів, але хіба той, хто ненароком нашкодив іншому, а потім розкаявся і дістав покарання, не спокутував свою провину?

Чому ж пані Леондар вважає, що її син обмовив себе? Таж вона старенька, багато плутає, уникає реальності… І взагалі, що це за дивне питання? Будь-яка мати вигороджуватиме свою дитину.

Наскільки добре Соммер знав Еллу Вайну? Ну, вони зустрічалися кілька разів. У сенсі, він намагався за нею впадати, проте нічого не вийшло. Але під колеса його екіпажа дівчина потрапила зовсім випадково! А що, у розшуку вважають, нібито він діяв свідомо? Дурниці.

Чи надсилав Леондар листи? Ні. Чи передавав повідомлення іншим способом? Знову-таки ні. Чи намагався якось виправдатися перед сім’єю? Ні.

Як Саріна познайомилася з Локсом Корном? Під час суду. Це має значення? Чоловік добре розуміється на законах і попередив, що на питання, які не стосуються справи, можна не відповідати. Тож якщо щодо брата все…

– Де його лампа? – навмання випалила Міка. – Він питав про неї.

На обличчі ейрони не залишилося ні кровинки. Вона судорожно стиснула кулаки і притиснула руки до грудей. Зітхнула зі схлипом, почала кусати губи…

– Ви погано почуваєтесь? Я можу прийти іншим разом. Але лампа – доказ, її треба передати в розшук. Якщо вам зараз незручно, я скажу пану Мавку, щоб він прислав когось пізніше.

– Не треба, – проскиглила Саріна. – Не хочу, щоб тут шастали нишпорки… Мати й так ледь жива після… після всього. Зараз… Стривайте… Принесу…

Вона зникла в глибині будинку. Загриміла якимось начинням, дала прочухана служниці й досить швидко повернулася. Її пухкі пальці стискали лампу – нову, без запаху та слідів горіння. І без ґноту.