15.2

– На Прибережній повернути наліво? – уточнив візник.

«Вже доїхали?» – зачудувалася Міка.

Потім помітила, що на землю давно опустилися густі сутінки, і зрозуміла: чаклунство ні до чого, це вона примудрилася задрімати.

– Так, – відповіла ледве чутно.

– Що?! Куди?

– Ліворуч! – крикнула голосніше. – Передостанній будинок.

Колеса загуркотіли мощеною дорогою, місцями поораною вибоїнами.

Міка рахувала удари власного серця і намагалася повірити, що цей день настав. Вона наважилася! Просто надумала потрапити сюди і не зволікала. Хай буде, що буде!

Екіпаж зупинився.

Серце на мить завмерло, потім застукало з подвоєною силою.

– Прошу. – Губернатор притримав двері. – Не поспішайте.

У вікнах навколишніх будинків уже горіли вогні. Вулиця виглядала дуже знайомою і водночас чужою. Невже тому, що тонкі деревця зі спогадів, хаотично висаджені біля тутешніх парканів, перетворилися на пишні дерева? Навряд чи…

Міка впізнала б це місце попри все, проте відчуття туги не виникало. Тільки смуток… У її мріях більше не було пункту «повернутись до сім’ї». Тут жили її родичі, та й усе.

Залізні ворота відчинилися з неприємним скрипом.

– Не замкнено? – вразився Даріан. – Яка легковажність.

– Це узбережжя. Сторонніх немає.

Коротка, посипана гравієм доріжка вела прямо до дверей. Міка збігла на ґанок, схопила дверний молоток… Мигцем зауважила, що вікна вітальні завішані щільними фіранками – жахливий несмак за мірками Аріали Дайри. Крізь щілину пробивалося світло, тобто в будинку напевно ще не лягли спати. І на кухні виднілася свічка…

– Заклинило? Дозвольте мені.

Міка підскочила від несподіванки. Ні, їй ніколи не зрозуміти логіку Нелюда! Та й свою власну теж. Застигла біля входу, поринула в роздуми… А сенс? Якщо вже примчала сюди, наплювавши на думку губернатора, треба довести справу до кінця. Тікати пізно. Навіть мотивувати відступ тим, що люди давно бачать десяті сни, не вдалося б – зсередини будівлі долинали звуки розмови.

Мідний молоток гучно вдарив у двері.

– О, працює.

Зауваження Керрейта залишилося без відповіді.

Ляснув засув. На поріг вийшов худорлявий чоловік у домашньому халаті та туфлях на босу ногу. Підсліпувато примружився, розглядаючи пізніх візитерів.

– Пан Дайра? – офіційним тоном поцікавився Даріан.

Сива голова мешканця будинку повернулася на звук його голосу.

– Ні, – прошепотіла Міка.

– Ні, – підтвердив незнайомець. – Ораст Дайра більше не власник цієї садиби. Можливо, вам потрібна пані Дайра? Хотілося б знати, щодо якого питання.

– Магістрат. Потрібно дещо уточнити… Про її дочок.

– Дня вам мало? – обурився чоловік. – І що ще уточнювати? Старша потонула, коли її корабель розбився, молодша згинула в кар’єрах. Хіба обов’язково нагадувати про ці трагедії?

– Обов’язково. – Губернатор ступив уперед, і його біла стрічка опинилася в смузі світла. – То можемо ми зустрітися з шановною Аріалою?

***

Під натиском кредиторів Ораст Дайра розпродав більшу частину свого майна і зібрався перебратися кудись у село. На жаль, його дружину такі плани не влаштовували. Вона любила гарне життя. Нехай не яскраве, як у юності, але хоч би гідне. І якщо чоловік не міг задовольнити її запити, треба було знайти іншого чоловіка. Наприклад, чим поганий нинішній власник їхнього будинку? Ейрон, багатий, на вигляд пристойний, характер стерпний – цілком прийнятна партія! Тим паче, він сам зробив пропозицію і навіть не вимагав, щоб Аріала добивалася розлучення.

Ораст влаштував гучний скандал, трохи покричав про значення вісімнадцяти років шлюбу, навіщось приплів дітей… І поїхав геть. Звісток від нього не було – чи то згинув десь у невідомості, чи вирішив обірвати з дружиною усі зв’язки. Після зникнення Леріани він взагалі поводився вкрай нестабільно. Почав звинувачувати казна в чому дружину, побився із зятем, внадився до сумнівних пивниць…

Пішов – і чудово. Аріала відчула полегшення і почала облаштовувати новий побут.

Понад два роки вона вела спокійне життя поважної дами з передмістя. Її мало турбувало минуле – жінка вважала, що досить нагорювалася. Втратити двох доньок на один рік – таке не кожна мати переживе. Але час лікує. Потрібно дивитися лише вперед.

Проте її безтурботне існування було порушено. Двоє невігласів, що прикривали своє нахабство чиновницькими стрічками, з’явилися в неї вдома і всілися у вітальні. Аріала не могла збагнути, навіщо комусь знову ворушити справи, поховані під багаторічним шаром пилу. Дівчаток не повернути. Ні старшу, чиє обличчя взагалі вивітрилося з пам’яті, ні молодшу, портрет якої гості тицяли їй під ніс і допитувалися, наскільки схожа Леріана, уявіть собі, на Леріану.

А потім вискочка в непристойному одязі (о, чутки про цю дівчину встигли досягти навіть узбережжя!) зовсім знахабніла.