Розділ 15.1. Сім’я

Блекка Чарра вийшла з торгового дому в піднесеному настрої. Їй вдалося! Рект відкинув обережність і погодився на угоду. Відтепер справи підуть на лад. Все буде чудово – зовсім як у кузини, щоб її душа повік не знайшла спокою!

– Сподіваюся, ви виправдаєте мої очікування, – попередив Баміал.

Щодо цього хвилюватися не варто. Обмін мине успішно, і світ повернеться до норми, а то останнім часом почали відбуватися зовсім абсурдні речі.

Порив вітру відкинув вуаль. Блекка невдоволено доторкнулася до свого розпашілого лиця й обернулася назустріч потоку повітря, з насолодою відчула прохолодний бриз на спітнілій шкірі.

І пил.

Всюди цей клятий пил! Шазілір наче складався із самого пилу!

Повертатися додому не хотілося. Батько знову почне читати нотації про шкоду пізніх прогулянок для репутації незаміжньої дівчини, мати нагадає про ненависні заручини та прикрий поголос… Що ці старі пні взагалі розуміють у житті? Блекка не збиралася скніти в тіні як типова благородна пані. Вона жадала отримати все й одразу. Не проводити дні за обговоренням пліток – самій бути джерелом новин!

– До театру, – наказала Блекка персональному візнику. – Швидше, ледацюго!

– Перепрошую, але пан Чарра розпорядився, щоб ви повернулися опівночі.

Вона стиснула зуби і пообіцяла собі звільнити цього підлабузника за першої ж нагоди. Хоча навіщо довго чекати? Завтра треба поскаржитися на його ганебну поведінку і брудні натяки. Миттю поповнить списки безробітних.

– Допомогти вам із покупками? – запитав візник, сумлінно відпрацьовуючи кожен жалюгідний мідяк.

Погляд Блекки метнувся до нічим не примітної сумки, що висіла в неї на зап’ясті. Пані Чарра не дозволила б нікому навіть торкнутися свого скарбу.

– Не смій! Чого витріщився? Двері відчини, довбешко безмозка. Чи накажеш мені самій нігті ламати?

Повз пронеслася карета з гербом магістрату, здійнявши хмару ненависного пилу й збуривши найпотаємніші думки. Ейрона довго дивилася їй услід. Вперше за останні кілька годин Блекку відвідали сумніви. Може, дарма вона зв’язалася з «Ліліями»? Щастя Алланіди здавалося безмежним, але тривало недовго. Ех, от би знати напевно…

– Я трохи пройдусь. Їдь за мною, ледащо.

Кажуть, пізні прогулянки сприяють міцному сну. Не те щоб Блекка побоювалася безсоння чи неприємних сновидінь, проте сьогоднішній день не можна було назвати звичайним.

Вона здійснила давню мрію, і це приємно дурманило розум. А ще ейрона прирекла на смерть людину… Але Блекка воліла думати лише про своє майбутнє. Воно мало більший сенс, ніж життя нікому не відомої служниці.

***

Міка дивилася на порожні вулиці, зовсім недавно освітлені сонцем, що вже сідало в хмари, і не відчувала нічого, крім утоми. День видався непростий. Вона багато почула і наговорила ще більше. Згадка про корицю не залишила її байдужою. Не треба було виправдовуватись і все заперечувати. Адже вирішила раз і назавжди: нехай губернатор згадує її, якщо йому так хочеться, довести він нічого не зможе. І раптом не витримала. Почала переконувати його незрозуміло в чому…

Погано вийшло. Він знав, що співрозмовниця бреше. Вона розуміла, що його не обдурить. Таку неприродну розмову навіть уявити складно, не те що брати в ній участь. Від цього на душі шкрябали миші.

Екіпаж швидко котився убік узбережжя. Проїжджаючи через квартал розваг, Міка звернула увагу на самотню постать, що крокувала безлюдним тротуаром. За нею повільно рухалася карета – наче переслідуючи чи спостерігаючи.

Події сьогоднішнього дня одразу спливли в пам’яті.

«Зупиніть!» – хотіла вигукнути Міка, та вчасно помітила, що транспортний засіб надто яскравий для викрадачів.

Схоже, йшлося не про чергову жертву шазілірського прокляття, а про звичайну містянку, яка надумала розім’яти ноги.

– Хіба це не Блекка? – здивувався Даріан.

Міка ніяково зиркнула на нього і утрималася від відповіді.

Так, Керрейт їхав разом із нею. Сидів навпроти і вдавав, нібито сутінковий пейзаж за вікном займав усі його думки. Як же так вийшло, га?..

– Точно, Блекка. Думаю, було б краще… Не має значення.

Він не договорив. Відвернувся від вулиці, зітхнув, відкинувся на спинку сидіння…

«Не хочу продовжувати цю розмову. Я йду додому», – згадалася Міці її власна неправдоподібна фраза.

Вона вимовила це і покинула магістрат. Сіла в екіпаж, назвала адресу… І зрозуміла, що самотужки розібратися з нагальною справою не вдасться.

«Я знав, що, кажучи «додому», ви маєте на увазі аж ніяк не мої володіння», – сухо кинув Даріан, зупинивши візника в останню мить

Цього разу заперечити не було чого, тож вони рухалися на південний захід – туди, де за високим парканом, що приховував напівголодне животіння зовні благополучної родини, колись жила незрівнянна актриса та її гарненькі донечки.

Міка не могла й далі відкладати цей візит. Накопичилося безліч запитань. Не тільки про Леру – про все.