14.3

***

Лаванду Маршу з Житнього провулка добре знали у торговому та центральному кварталах. Поважна, трохи схиблена на благодійності вдова знаходила привітне слово для кожного, хто заходив до її крихітної пекарні. Чверть століття тому вона втратила і чоловіка, і дитину. Відтоді в її житті не було близьких людей.

Жінка присвячувала весь свій час торгівлі та філантропії. Вона вважалася досить заможною – не кожна містянка могла дозволити собі п’ятьох освічених найманих робітників і заморську сировину. У неї був великий, вічно порожній дім. Вишколені слуги забезпечували комфортний побут. Завдяки корисним зв’язкам і бездоганній репутації пекарні ніколи не бракувало покупців.

Та дев’ятсот восьмий рік від заснування Келіварії видався для Лаванди не надто вдалим. Один із перевірених постачальників збанкрутував, тому довелося закупити місцеве борошно – грубе, з пізнього зерна, воно надавало хлібу сіруватого відтінку. Покоївка, яка вірою і правдою служила кілька років, зникла разом із більшістю прикрас своєї господині. Місцеві ейрони перейняли ківірські традиції і почали несхвально ставитися до кондитерських виробів, особливо з дріжджового тіста. Однак це все не йшло в жодне порівняння із тією свинею, яку Лаванді підклало її власне здоров’я.

– Не бережете ви себе. З такими суглобами треба біля каміна сидіти, а не стояти за прилавком. І серце прихворіло… Забудьте про пекарню. Вам не завадило б відпочити, пані Марша, – попереджав лікар.

Наче вона сама не знала, що вже повністю знесилена…

Лора з’явилася в пекарні невдовзі після того, як Лаванда остаточно вирішила все продати і шукала покупців. Одягнена в пошарпане і явно замале, але чисте плаття дівчина заявила, що вміє робити геть усе: місити тісто, розносити випічку, торгувати, писати квитанції і навіть тягати мішки з борошном. Вона прагнула отримати роботу. Зі шкіри лізла, аби сподобатися. Погоджувалася на мінімальний оклад і навіть натякнула, що спочатку готова працювати за їжу та житло.

– Без документів, так? – зітхнула пекарка. – Втікачка? Чи сільська?

Прониклива історія юної селянки, яку заїжджий гульвіса виманив у місто і кинув на поталу долі, справила потрібне враження. Подібні казочки завжди змушували жінок на схилі віку зронити скупу сльозу. Лору не мучила совість через брехню – за півтора роки безпритульного життя вона зрозуміла, що чесність не нагодує і не прихистить. Люди охоче допоможуть бідній обдуреній сирітці і так само охоче нацькують собак на підозрілу особистість. До того ж Лора не збиралася тут надовго затримуватись і точно не розраховувала на те, що Лаванда всерйоз перейматиться її майбутнім.

Менше ніж за місяць Мишка перетворилася на Міку. У неї з’явилися нові сукні, шлунок ніколи не скаржився на голод, крихітні заощадження збільшилися вдвічі… Ще через кілька тижнів «народилася» Міловіка Дзвінка – племінниця шановної пекарки, чесна дівчина з пристойної родини, сирітка, що втратила батьків під час пожежі.

Добродушний стариган із архіву довго відмовлявся підробляти записи, але Лаванда нагадала йому про минулі часи, і він здався. Взяв з неї слово, що це – вперше і востаннє, і якщо їй заманеться підшукати собі ще й «племінника», нехай цікавиться документами відразу, а не після того, як емоційно прив’яжеться до приблуди.

За пів року Міка перебралася до хазяйської частини будинку. Вона цінувала добре ставлення і намагалася бути не просто корисною – незамінною. Вставала на світанку, готувала, прибирала (слуг на той час Лаванда вже не могла собі дозволити), передавала розпорядження єдиному пекареві, що залишився, займалася доставкою їжі, знову готувала, розносила випічку, вигадувала, чим би зацікавити покупців, малювала вивіски, знов-таки готувала…

Її поглинули турботи. Про існування іншого життя – того, де правив Нелюд і шанувалися келіварійські закони, – нагадували лише регулярні кошмари.

«Відрубайте їй руку», – байдуже вимовляв бездоганний Даріан Керрейт мало не щоночі, змушуючи Міку підхоплюватися в холодному поту і годинами витріщатися в темне вікно, чекаючи світанку.

Часом він стомлено говорив: «Якщо тобі стане легше, її повісять» і пропалював її поглядом доти, доки вона не починала задихатися і не прокидалася, повіривши у свою смерть. Ще в сновидіннях фігурували кат із сокирою та петля… У таких випадках Міка просто кричала, лякаючи пекарку до гикавки.

Світ молодого губернатора і світ дівчини з узбережжя існували незалежно один від одного. Але їм довелося перетнутися.

Високоповажний Ролат Прай, що поступився місцем очільника Шазіліра кивірському ставленику, виводив у світ дочку. Той бал був не те щоб великий, проте зібрав усі вершки місцевого товариства. Звісно, Лаванда Марша до таких не належала, та все ж без її участі не обійшлося.

Дружина Прая, ейрона Ілонда, надумала відкинути звичаї далекої столиці й порадувати гостей випічкою. Вона вибрала колись дуже відому в місті пекарню з Житнього провулка.

– Три десятки з ваніллю і стільки ж – із корицею, – розпорядилася ейрона.

Пекар взявся до справи…

Коли Міка доставила замовлення до розкішного особняка колишнього губернатора, вже стемніло. Та осінь видалася холодною. Невтомно лив дощ, море вічно штормило, вітер виривав парасольки з рук перехожих… Міка насилу утримувала два кошики, прикриті тонкими дерев’яними кришками. Біля чорного входу її зустріла служниця і провела на кухню.