14.2

Охоронці слухняно розвернулися й потопали до магістрату. Міка гнівно пом’янула їхніх родичів до п’ятого коліна і помчала вперед із подвоєною швидкістю.

– Стій!

Вона не відразу зрозуміла, що окрик пролунав уголос.

– Обіцяю, я нічого тобі не зроблю! – сопів за спиною переслідувач.

– Ти б ще матусею поклявся! Зараз як закричу!

Марна загроза. Дихання безнадійно збилося, на губах потріскувала пилюка… Міка докладала зусиль, щоб не закашлятися сухим кашлем і не зупинитися.

– Мені треба просто поговорити! – наполягав агресор.

– І якщо мені розмова не сподобається, то це будуть мої проблеми? Кх-кх…

Звісно, її наздогнали. Грубі пальці вп’ялися в плече… ні, не в плече – невідомий схопив щільну тканину мундира!

«Зате тепер я розумію, чому жертви зникали безвісти», – здалося, це стане останньою думкою «пані доглядачки».

А потім Міка усвідомила: від волі її відокремлює лише один ґудзик. І якщо нитка порветься…

Ні, навряд чи так пощастить.

– Ходімо! – Від сильного ривка шви аж затріщали. – Досить вистав. Я побачив, що ти варта усіх зусиль.

Міка неохоче зупинилася й відчула, що хватка переслідувача ослабла.

– Розумна дівчинка.

«Набагато розумніша, ніж ти думаєш!» – а наступної миті вона впала на коліна.

Видертий разом із клаптиком тканини ґудзик підкотився до ніг незнайомця, що стискав верхню частину уніформи.

Він схаменувся швидко – значно швидше, ніж Міці вдалося встати на ноги і відступити на кілька кроків. Сплюнув крізь зуби, кинув червону ганчірку додолу…

– Мені б не хотілося застосовувати силу, – вимовив майже миролюбно. – Ходи зі мною. По-доброму прошу.

Міка ощирилася – зовсім як у дитинстві, коли випадала рідкісна нагода скорчити пику спині Івора.

– Я схожа на божевільну?

– Ти не маєш шансів, – прозвучало як констатація факту, а не погроза.

– Перевіримо?

Невідомий кинувся до неї – швидко, без зайвих рухів та марних слів.

«Занадто спритний», – із жалем зауважила Міка.

З одного боку, це було їй на руку, але якщо ухилитися не вдасться… Що ж, її назвуть абсолютною невдахою.

Збиті до крові коліна стали неприємним сюрпризом. Про швидкість уже не йшлося – хотілося хоча б вчасно забратися зі шляху нападника. Присісти? Впасти? Відкотитись убік? І нехай інерція несе переслідувача прямо на квітник із недавно висадженими трояндами, що навряд чи приживуться, особливо зважаючи на спеку. Чи використати свій, ха-ха, «дар»? Але якщо Міка чує накази обдарованих, то й обдаровані зрозуміють, що саме з нею не так. Це точно не остання така зустріч. Краще залишити головний козир у рукаві.

І як же вчинити?!

Чоловік із карети застиг. Його очі заплющилися, на губах виступила кров, руки повисли зламаними гілками… Потім Міка побачила арбалетний болт, що стирчав із його голови, і агресор упав.

– Вйо-о-о! – Візник хльоснув коней, запилена карета прогуркотіла бруківкою. – З дороги!

Світ ніби ожив. Звідусіль поспішали люди – й ті самі охоронці, й випадкові перехожі, й вічно зайняті чиновники…

– Пані доглядачка! – гукали вони. – Пані доглядачко!

Міку не хвилювала ця неприродна увага. Її погляд не відривався від третього поверху магістрату. Одне з його вікон було відчинене. За ним, напівприхований пишною кімнатною рослиною, виднівся губернатор. Якщо зір не обманював, у руках Даріан Керрейт тримав арбалет.

***

Ніхто нічого не бачив, не чув… І не зрозумів, якщо вже на те пішло. Якийсь безумець напав на чиновницю у дворі магістрату. Буває. Лиходія знешкоджено, його спільники розшукуються. Ось і все. Інцидент вичерпано.

– Він загинув через мене. – Міка сиділа в кабінеті Керрейта і не могла повірити, що недавні події, – не плід її фантазії.

– Він загинув через свої дії, – жорстко нагадав Даріан. – Чи вам стало б легше, якби він досяг успіху?

– Я могла захистити себе!

– Тобто протистояти обдарованому? – у його тоні виразно чувся скептицизм. – Не вигадуйте.

– Обдарований не покидав карету! Той чоловік… Він був звичайний! На ньому б спрацювало!

– Що спрацювало б?

«Моє «забудь мене», що ж іще?» – так хотілося більше не ухилятися…

– Задумка з трояндами.

– Ви серйозно? – Здається, губернатор починав сумніватися у психічному здоров’ї співрозмовниці. – Троянди?..

– Ти справді хочеш почути відповідь?! Ох, прошу виб…

– Та годі вже, Міко. – Він зітхнув зовсім виснажено. – Мене ваші спалахи не дратують, чого не можу сказати про нещирі вибачення. Гаразд, забудьмо. Їдьте додому, відпочиньте… Як там помічник? Справляється?