Розділ 14.1. Кориця

Закар Еріел був напрочуд ввічливий, навіть шанобливий. Він вибачився за непорозуміння. Висловив сподівання, що прикрий інцидент не вплине на рішення «пані доглядачки». Визнав: йому дуже потрібна робота. Пообіцяв надалі уникати упередженості у судженнях. Заприсягся привітно ставитися до всіх відвідувачів без винятку. Ще раз сказав, що справи в нього йдуть не найкраще. І попросив (попросив!) дати йому шанс.

Міка здалася. Запевнила себе, нібито це для користі справи, і заповнила потрібні бланки. Ейрон кривився, проте вперто зображав повагу. Складалося враження, що він по-справжньому зневірився. Стало його трохи шкода… Не настільки, щоб підписати річний контракт, але місячний випробувальний термін Міка запропонувала.

Еріел погодився без роздумів.

– Коли починати? – уточнив, отримавши офіційний папір і злегка повеселівши.

– Бажано – прямо зараз.

«Прямо зараз» не вийшло. Йому довелося піти на пів години. Повернувся ейрон у таких обносках, на які не зазіхнув би й останній жебрак.

– Костюмчик орендований був, – пояснив із похмурою гримасою. – Всього до одинадцятої.

Довелося йти в бухгалтерію і вибивати аванс – забезпечувати Закара грошима з власної кишені Міка вважала абсурдом.

Після полудня новий помічник мав цілком презентабельний вигляд і був відправлений у підвал – для сортування архіву.

– Період – сто років. Від вісімсот третього до дев’ятсот третього. Потрібно розставити по порядку. Впораєтеся?

– Вантажника краще б…

Певне, в очах Міки майнув жаль через поспішне рішення, тому що Еріел заткнувся, насупився і взявся до роботи.

Залишаючи його, вона вдала, що дещо згадала.

– Нещодавно мене познайомили з одним чоловіком… Івор Еріел. Ви часом не родичі?

– Колись у мене був син, – крізь зуби промовив ейрон. – Доки він не зв’язався із проклятою.

***

Погода вирішила розплатитися за похмурі весняні місяці. Сонце палило неймовірно – так, ніби збиралося перетворити шазілірців на змучених, млявих істот, що мали б лише ховатися в тінь та обливатися холодною водою. Жінки витягли зі скринь паперові парасольки, чоловіки розгулювали в тонких сорочках, діти хлюпалися у фонтані… Ну а Міка трохи ображалася на Жарею.

«Збіглося? Нічого страшного. Розтягнеться!» – заявила кравчиня.

На жаль, мундир із її позицією не погоджувався і розтягуватися не збирався, тому «пані доглядачка» почувалася не найкраще.

Розстебнути кілька ґудзиків? Певне, репутації вже ніщо не зашкодить.

Чи потерпіти?

Вона обмахувалася саморобним віялом і тихо ненавиділа весь світ. Звичайні містянки хизувалися сукенками, що ледве прикривали кісточки, хлопці на пристані задовольнялися короткими штанами, навіть магістратські охоронці перейшли на літню форму, та й Серіп Мавк прогулювався центром міста в солом’яному капелюсі. А доглядачці архіву, уявіть собі, треба відповідати посаді!

Клятий Нелюд та його запити! Яка йому різниця? Взимку і влітку в одному і тому ж. Вдягнути щось повсякденне не дозволяє високий статус. І від інших вимагає того ж!

Та якщо подумати, не варто більше дратувати губернатора. Він і так сьогодні якось дивно косився. Наче й поривався зробити зауваження, але промовчав.

Проте ґудзики мундира розстібалися один за одним, і невдовзі Міка вирішила вважати свою просту білу сорочку частиною уніформи. А якщо комусь не подобається такий підхід, нехай дивиться убік!

– Пані, вас кличе Джамон Райл, – по обіді приніс неприємну новину посланець – здається, новенький, оскільки раніше цей хлопчина в магістраті не траплявся. – Він чекає біля воріт.

«А самому прийти ліньки? Чи хочеться зайвий раз продемонструвати, що до Жовтої ради біжать за першою ж вимогою?» – спохмурніла Міка, проте вийшла на вулицю і навіть застебнула ґудзик на талії – щоб не виникло чергового непорозуміння.

Запилена карета без жодної емблеми маячила прямо за огорожею. Міка начепила маску привітності і рушила до неї. Вже підходячи до пари випещених коней, що нетерпляче пофиркували й обмахувалися довгими хвостами, згадала, що зранку Ірван Шала радів відсутності в місті «випалювача», і поспівчувала посланцю корони.

Спритність мисливців за чаклунами вражала. Треба ж таке, Райл встиг і передмістя збурити, і повернутися… Нічогенька швидкість.

Покриті подряпинами двері відчинилися.

– А де Джамон? – ахнула Міка, побачивши всередині зовсім незнайомого чоловіка. – Хіба… Що за?..

Чомусь їй і на думку не спало, що це могла бути пастка. Людей викрадають із пустих вуличок у сумнівних кварталах під час нічних пригод. А в центрі Шазіліра? Перед магістратом? Навпроти міського розшуку? На очах у десятків роззяв? Нісенітниця!

– Швидше! – гаркнув візник, чиє обличчя приховував каптур. – Хапай її!

Цей окрик сполошив Міку, змусив остовпіти на півдорозі. Вона зупинилася надто різко, немов спіткнувшись, тому хитнулася вбік і уникла чіпких рук, що рвонулися до неї.