13.3

– Приїхали, – трохи роздратовано повідомив візник.

Здається, він казав це не вперше.

Міка стрепенулась. Роздуми про минуле на деякий час вирвали її з дійсності.

– Дякую. – Рука за звичкою метнулася до гаманця, але відразу ж зупинилась: однією з переваг казенного транспорту було те, що плати за нього не вимагали. – Доброї ночі.

Візник кивнув, зачинив двері.

Коли стукіт коліс затих, Міка припинила споглядати порожню вулицю і штовхнула ворота.

– Стривайте! – З прибудови охоронців вискочив кудлатий хлопець зі зв’язкою ключів. – Зачинено! Сьогодні пана Даріана не буде!

«Я в курсі. Він – почесний гість на якомусь заході, згодом має відвідати благодійний бал. Важко доводиться офіційним особам – їх і терпіти не можуть, і без них не обходяться», – подумки погодилася Міка.

Замок зі скреготом виліз із петель.

– Прошу! – Охоронець штовхнув ґратчасту стулку. – Обережніше, там камінь. І кущ. І… Чекайте! Синій беретик – це ваш? Вранці помітили. Зовсім новий, з блискучим ґудзиком? Зараз принесу!

Берет справді належав Міці. Акуратний, наче тільки з майстерні… Він злетів під час зіткнення з прутом біля гілки акації. Минуло лише кілька днів, а таке враження, ніби тут, на Кавуновій, промчала ціла вічність.

– Дякую.

– Зліва обходьте! Нічого тому бузку не зробиться, а як навіть зів’яне, то новий посадять!

Високі ліхтарі добре освітлювали під’їзну доріжку. Міка неквапом підійшла до особняка. Ніч видалася погожою – прохолодною, зате ясною та безвітряною. Стукати у вікна не хотілося. Використати задні двері? Теж варіант.

Пробираючись стежкою, що петляла навколо будинку, Міка згадала про існування альтанки. Може, глянути?.. І відтягнути зустріч із Шаллією та її домислами

«Та що ж я роблю? Скоро північ! Які ще посиденьки у саду? Завтра буде жахливий день, і мені треба відпочити! Подумаєш, мучить совість! А кому зараз легко?» – виникло резонне спонукання.

– Не варто було питати, чи є в нього серце, – сказала Міка вголос. – Стосунки з Алланідою – його проблема, і лише йому вирішувати, що з цим робити. Досить скиглити. У мене своя ноша.

Вона повернула на головну стежку і рушила до заднього двору. Вже підходячи до дверей, зупинилася на мить, щоб помилуватися нічним небом.

Тишу пронизав крик.

Рвонути клямку, кинутися на другий поверх, зіткнутися з напіводягненою Ріттою і зрозуміти, що вереск здійняли не діти… Довго-довго заспокоювати Шаллію, заварювати їй седативні трави, кілька годин поспіль провести в її кімнаті… Не витримати і попросити показати, де саме вона знову побачила привидів… Пережити чергову хвилю сліз і скарг…

Вікно в кінці правого коридору нічим не відрізнялося від інших вікон будинку. Широке підвіконня, фіалки в горщиках, короткі фіранки… Привид до інтер’єру не додавалася. Міка оглянула все вздовж і впоперек, але нічого підозрілого (та хоча б незвичайного) не помітила. Вона вирішила заглянути сюди вдень – раптом щось спаде на думку? І пішла до себе, малодушно сподіваючись, що світанок допоможе економці самостійно впоратися зі своїми страхами.

***

Червона уніформа майже не піддалася перефарбовуванню – вона лиш набула темнішого відтінку і помітно звузилась. Але Жарея без вагань передала «коричневий» мундир Рунці і заявила, що колір із часом зблякне, а тканина розтягнеться. Тому зранку покоївка з чистою совістю відправила синій костюм у пральню (коли він встиг забруднитися, скажіть на милість?) і зайнялася своїми справами.

Міка придушила бажання напнути що-небудь квітчасте і наказала собі поставитися до ситуації філософськи. Якщо вже буде зовсім жахливо, можна одягнути біле, і не важливо, що до вечора «парадна» уніформа стане сірою від усюдисущого пилу.

– Яка краса! – зворушилася Шаллія, давно забувши про нічну пригоду. – Вам личить яскраве. Поснідаєте?

– Ні.

– Чому? – Економка не приховувала невдоволення. – Тільки не кажіть, що апетиту немає. У вашому віці…

– Запізнююся. Поїм у їдальні. Там смачно годують… коли не намагаються щось довести.

Магістратська карета стояла на вчорашньому місці, але кучер був іншим.

– У центр, – попросила Міка.

Він безмовно кивнув і взявся за віжки.

Сонце енергійно котилося небосхилом.

«Незабаром дев’ята. Якщо Еріел заявиться спозаранку, то, напевно, не чекатиме так довго», – за вікном миготіли будинки, поїздка чомусь здавалася довшою, ніж зазвичай.

– Зупиніть! – раптом прилетіла інша думка.

Візник буркнув щось невдоволене, проте коней притримав.

Міка вистрибнула на бруківку і помчала до контори з працевлаштування.

– Добрид… Добриде… – Вона захекалася так, що ледве могла говорити. – Ейрон погодився?

Вже знайома жінка, знайдена ​​на лавці в компанії соняшникового насіння і голубів, похитала головою:

– Бач, як спішно! Нікуди ваш Еріел не дінеться. Посильний сказав, що йому пропозиція дуже сподобалася. Мало не облизувався, як дізнався, куди його звуть. А що, він не прийшов?