13.2

***

– Що думаєте? – з відвертою цікавістю запитав Даріан, коли Міка закрила товсту (й не порівняти з іншими!) папку. – Типовий «проблемний» випадок, хіба ні?

– Зразково типовий, – пробурчала вона у відповідь. – Просто ідеальний злочин. Бездоганно влаштований. Завернула за ріг, і… Не вважайте мене божевільною, але… Ви це самі спланували?

Невеликий настінний годинник над столом губернатора пробив десять разів. Міка встала з одного зі стільців, призначених для відвідувачів, і підійшла до вікна. Кілька секунд вдивлялася в далечінь, потім зачинила віконниці.

– Холодно, – пояснила свої дії. – Ночі у нас прохолодні, хоч би заморозки не вдарили. Вишні ось-ось відцвітуть…

Керрейт сидів за столом, заплющивши очі і схрестивши руки на грудях. З його обличчя не можна було судити ні про думки, ні про страхи, ні про наміри. Звичний порожній вираз. Таким Даріан ставав завжди, коли заходив у глухий кут.

– Пізно вже, – Міка заговорила голосніше, сподіваючись привернути до себе увагу. – Час закінчувати зі справами.

– Чому?

– Пізно, – терпляче повторила вона. – Пора додому.

«Магістрат – не архів, тут просто так не заночуєш», – залишилося невисловленим.

– Чому ви вирішили, що зникнення Алланіди фальшиве?

– Не перекручуйте! Я лише припустила! Цей випадок вирізняється з десятків інших тим, що виглядає нереально правдоподібним. Вісімнадцять свідків – чи не забагато? А якщо подумати тверезо, то їхні слова взагалі нічого не означають. Одні бачили дівчину, яка закривала обличчя, але не приховувала помітну брошку, інші цієї дівчини не бачили. Можливо, це справді була Алланіда. Ті самі шанси, що від кравчині вийшла не вона.

Гучний видих Даріана, більше схожий на стогін, перервав її палку промову.

Міка відчула щось на кшталт співчуття. Навіщо вона зачепила цю тему? Розбурхала старі рани… Говорила б краще про «Лілії» та Жовту раду, Алланіду можна було залишити на денний час!

– Думаєте, замішана кравчиня? – глухо поцікавився губернатор.

– Ні. Я не вважаю розшук гуртком дурнів і точно не сумніваюся у вашому прагненні до правди. Якби кравчиня брала участь у чомусь сумнівному, її вивели б на чисту воду. І, звичайно ж, сказана двірником дурня не могла вислизнути від нишпорок. Але на це заплющили очі. Чому? Вам краще знати.

– Дурня?

– Я маю на увазі брошку, нібито відому всьому місту. Він заявив, що дівчина не впізнала його зі спини. Тобто вона підійшла ззаду і пройшла повз. Той чоловік бачив лише фігуру, що віддалялася, та ще й у громіздкому зимовому одязі. Хочете переконати мене, що Алланіда причепила брошку на спину? Маячня! Навіть її голосу ніхто не чув. Вона, бачте, забула привітатись! І це – чергова дивина. Наскільки я зрозуміла, традиційне «Добридень» було її звичкою. Хтось із мешканців Кленової вулиці зауважив, що ваша наречена не могла не привітатися зі старою Мартою – своєю колишньою нянькою, яка постійно сиділа на лавці біля лотка з соняшниковим насінням. А взагалі-то…

Міка запнулась.

«Якщо Баміал Рект «переконав» Алланіду йти в невідомість, вона і не думала б про привітання», – просилося на язик.

– Втручання обдарованих усе б пояснило? – наче прочитав думки губернатор.

– Окрім вашого ставлення до справи. Про зникнення Алланіди та розслідування ходило стільки чуток… Чесно кажучи, я очікувала кращий результат. А тут, – Міка вказала на товсту папку, – лише опитування, виміри, слідчі експерименти, замальовки… Таке враження, що вас більше цікавив процес, аніж результат.

Керрейт знову зітхнув. Залишив крісло і підійшов до стіни.

– Мила картина, як гадаєте? – вказав на тьмяне полотно, на яке Міка ніколи в житті не звернула б уваги.

– Угум. Похмура, зате велика. Зручно ховати тріщини.

– І не тільки.

Масивна рама з ледь чутним стукотом опустилася на підлогу. За нею виднілася глибока ніша, заповнена паперами.

– Не подумайте, що цінні документи я зберігаю в таких місцях, – усміхнувся Даріан, – але іноді залишаю тут дещо на якийсь час. Отже, – він витяг частину записів, – почнімо. Дозвольте розповісти вам справжню історію Алланіди Франни. Ви не помилилися. Вона не зникла безвісти. Її вбили.

***

Через зовсім небагато часу Міка вийшла з магістрату і попрямувала до карети, що виднілася біля самих воріт. Мимохідь подумала, що не важливо, приставлено цього візника до неї чи надано у її розпорядження. Головне – зручність. Набридло блукати темними вулицями і визвірятися на зустрічних переляканим: «Забудь мене». Не треба дражнити долю занадто часто.

– Додому, – кинула, залізши на сидіння.

– На Кавунову? – уточнив кучер.

– Так.

Коні мірним кроком потупцювали в ніч.

Додому? На Міку напав нервовий сміх. З якого дива особняк у кварталі знаті заслужив на цей статус? Але ж злетіло з язика і прозвучало так буденно, що й самій на мить захотілося повірити своїм же словам.