Розділ 13.1. Алланіда

«Мене це зовсім не цікавить», – спробувала переконати себе Міка.

Чужі душевні муки – не її покликання. Хоч би розібратися з особистими справами, а не ламати голову над гіркою долею губернатора, змушеного зраджувати своїм принципам заради ладу в місті.

– Ой…

– Що трапилося? – Даріан одразу втратив незворушність. – Ідея щодо забороненого дня?

Ні, тоді Міку найменше хвилювала шазілірська «проблема». Шоком стало усвідомлення того, що уїдлива думка могла виявитися не позбавленою сенсу. Між Керрейтом, який жив у її пам’яті, і Керрейтом, з яким довелося працювати, простягалася неабияка прірва. Перший був непохитним оборонцем законів, другий – чоловіком, у будинку якого панувала прислуга.

– Та ні, лише питання, – повільно вимовила Міка. – Або прохання…

Безглуздо тішити себе ілюзіями. «Вимушені заходи», «обов’язок», «правосуддя»… Розпалюючи вогнища, Жовта рада керувалася тими самими переконаннями. То чому у випадку очільника Шазіліра вони мали звучати як виправдання?

Значення мають лише дії – і результат. Через те, що губернатору неприємні його власні рішення, нічого не змінюється. Повішеному байдуже, чи відмовили йому в помилуванні зі знущальним сміхом, чи написали «Відхилено» зі сльозами на очах.

– Справа Алланіди? – припустив Даріан. – Мавк згадував, що це вас цікавить. Гаразд. Буде пізнавально почути вашу думку… Міко. Можна називати вас Мікою? Чи краще – Мишкою?

– Хоч королем Флеріаном, – не втрималась на язику різка відповідь. – А ще краще – королевою Реланою.

І споганений «випалювачем» настрій трішечки покращився.

***

Алланіда Франна була сиротою і виховувалася разом зі своєю кузиною Блеккою Чаррою. На відміну від останньої, яка мала славу розумниці і красуні, Алана зірок з неба не хватала. Навпаки, її вважали невдахою.

Батьків вона втратила у ранньому дитинстві, спадщини ніякої, зовнішністю боги теж обділили. Зовсім не потвора, звісно, але родичі не втомлювалися нагадувати: без пристойного посагу на щасливе майбутнє можна не розраховувати.

Те, що дочка загиблих десь у морі Франнів була напрочуд кмітливою і вчителі відгукувалися про неї із неприхованою гордістю, значення не мало. Її чи не в лице називали тягарем, намагалися віддати за будь-кого, аби з вищого товариства, навіть пропонували присвятити себе служінню богам.

Як і більшість шазілірців, Алана не відчувала особливого трепету до релігії, проте всерйоз розглядала й такий варіант. А потім вона зустріла губернатора і її життя круто змінилося. Дядько і тітка раптом сповнилися родинними почуттями, з’явилися друзі, набігли шанувальники, Блекка припинила постійно чіплятися.

Ідилія тривала близько пів року – до п’ятого дня місяця Ялини дев’ятсот дванадцятого року від заснування Келіварії.

Дворецький пригадував, що дівчина вийшла за поріг відразу ж після сніданку – поспішала замовити нову сукню для зимового балу. Візник висадив її біля кравецької майстерні і згодом присягався, нібито бачив, як вона зайшла всередину. Кравчиня випровадила її ближче до обіду – це підтверджували чистильник взуття та швець із сусідської крамнички.

«Пані Алланіда? Як же ж не знаю! Така приємна особа, завжди вітається і про здоров’я запитує. Проходила, так… Я мету собі потихеньку, бо як забаришся – снігом усі стежки засипле. І вона мимо – промайнула, ніби поспішала куди. Хоч би «Добридень» кинула… Може, мене не впізнала? Спини у всіх старих людей схожі… Згорблені, які ж іще? Так ось, пані Алланіда пробігла повз мене, не дивлячись нікуди вбік, і завернула на Кленову вулицю. Я не міг помилитися! День видався сонячний, її брошка так сяяла… Нехай очі мене часом підводять, та про щедрий подарунок губернатора все місто говорить! Золота квітка з камінчиками – у кого така могла бути, крім неї? Не морочте мені голову безглуздими питаннями! Я впевнений у своїх словах. Хочете сказати, і вона зникла безвісти? Бідолашна дівчинка… Мабуть, правду базікають про Шазілір. Прокляте місце… Богів тут не шанують, ось нечисть усяка і розвелася», – рапорт розшуку точно відтворював слова двірника – одного з головних свідків у справі нареченої Даріана Керрейта.

«Йшла, так. Швидко. Мабуть, до свого (чорнильна пляма) поспішала. Гілку жимолості зламала, (пляма). Вихвалялася брошкою, як вівця дзвіночком, а личко закривала шарфом. Зовсім сором втратила, (пляма)! Посеред білого дня, не ховаючись… Оце часи настали! Начебто на Кленову звернула. Мені звідки знати, якого (пляма) цій (пляма) було треба в житловому кварталі? Може, другого (пляма) завела. Та ясно, що я впевнена! Її кожен і в обличчя знає, і в (пляма). А що сталося? Дострибалась, мабуть? Так їй і треба, безбожній (пляма)! Якщо хтось і заслужив (пляма), то це вона!» – плювалася отрутою з пожовклих сторінок якась пекарка – друга персона, що дала свідчення про зникнення Алланіди.

«Цілий день просидів на лавці. Що ще робити відставному чиновнику, як не насолоджуватися дозвіллям? Голубів годував, собаку вигулював… До самого вечора в хату не заходив! Так, це було на Кленовій. Моя садиба якраз посередині. І ніяка дівчина там не ходила! Молочника пам’ятаю, хлопець з ринку вітався… Якась бабця в хутрі ледь шию на льоду не звернула. Карети? Лише одну помітив. Герб? Таж магістратський. Корона, вежі, якір… Все як треба. А хто зник? Може, знову юна наречена з-під вінця втекла?» – товкмачив третій свідок.