12.3

***

Вечоріло. Міка зиркнула на надану в її розпорядження лампу і зморщила ніс. Хоч шпилі будинків навпроти ще освітлювалися сонцем, та через те, що вікна цієї кімнати виходили на схід, у приміщенні було похмуро. Але запалювати ґніт не хотілося. Нав’язливий запашок олії асоціювався з довгими зимовими днями, і вдихати ті аромати в таку чудову пору… бр-р-р! Тим паче, до кінця робочого дня залишалося менше пів години.

Дізнатися б, де купує лампи Баміал Рект. От прямо завтра… Точно, треба попросити Маріда скласти компанію і зайти в торговий дім. Нехай Рект понервує! Він же не говоритиме в присутності сторонніх про обдарованих та їхні безмежні можливості?

Негучний стукіт перервав роздуми.

– Заходьте!

Двері прочинилися.

– Не заважатиму? – У щілину просунулась кудлата голова Джамона Райла. – Ви ще не йдете?

Цього разу інтонації в його голосі вирізнялися досить чітко.

– Ви за списком? – Міка зиркнула на криві рядки, оточені розсипом чорнильних плям. – Прошу.

«Випалювач» м’якою ходою підійшов до столу і мигцем глянув на імена.

– Дякую. – Він раптом усміхнувся: ніяково та доброзичливо. – Моє прохання здасться вам дивним, але… Я довго пробув за кордоном – там, де людей відрізняє лише вік, і навіть вождів поважають менше, ніж старців. Може, перейдемо на «ти»?

«Будь-яке бажання Жовтої ради – закон», – шкода, вголос довелося вимовити привітне:

– Чому б і ні?

– Так ось, Міко… Можна називати тебе Мікою?

«Хоча принцесою Леонорою».

– Нічого не маю проти.

– Майже восьма. Чим ти збираєшся займатись увечері?

«Хотіла вирушити до тих, чиїх предків твої колеги спалили живцем», – ледь не огризнулася Міка.

– Відпочиватиму.

– Повечеряєш зі мною? Я в Шазілірі новенький, але, кажуть, «Лілії» недавно відкрили власну таверну. Екзотичні страви, заморська музика, різні дива… Не цікаво поглянути?

«Нітрохи. Не вистачало ще, щоб Рект почав розказувати про мою нібито обдарованість у твоїй присутності».

– На жаль, сьогодні навряд чи вийде. Може, іншим разом, Джамоне? До того ж те місце… Ну, кшикшин та інше… Мені воно не подобається.

Райл охоче погодився, що крамниця прянощів – не найкращий варіант для першого побачення. «Орхідея» у кварталі аристократів значно перспективніша – відокремлена, без усяких роззяв, має затишні приватні кімнати… Чи «Антилопа»? Симпатичний готель на набережній – у міру тихий, із пристойною публікою. Завтра по обіді згодиться?

«Завтра в мене «побачення» з Баміалом. Не перше і, боюсь, не останнє. Ех, як же хочеться звести вас разом і подивитися, хто кому вчепиться в горло», – Міка перевела подих і стиснула під столом кулаки.

Вечір уже не здавався чудовим. Стало нудотно від усвідомлення того, наскільки сильно вона прорахувалася. Громадська думка сувора: ти можеш досягти чогось або як шльондра, або як чаклунка. Третій варіант цьому світу невідомий. З одного боку, варто було радіти – скидалося на те, що багаття Міці більше не загрожувало. З іншого, образа пробирала до глибини душі хоча б тому, що зовні «випалювач» відповідав її образу ідеального чоловіка і чути подібні «запрошення» із його вуст було неприємно.

– Після обіду? На жаль, я працюю допізна. А вихідний лише за два дні.

– Зайду за тобою о восьмій. – Райла ввічливі відмовки не зупинили. – «Орхідея»?

«А як же цукерки й квіти? Рект хоч на букет не поскупився. Чи очікується, що «та сама» має відчувати подяку навіть за право вибору готелю? Маячня! І що йому відповісти? Послатися разів десять поспіль на справи і сподіватися, що він зрозуміє натяк? Чи відмовити прямо і опинитися в немилості? Хоча… В першому випадку можна зачепити людину ще сильніше», – сумніви гризли душу.

– Пані доглядачка зайнята, – долинуло від входу.

Посланець Жовтої ради стрімко обернувся. Пихато хмикнув, побачивши того, хто говорив, і по-господарськи сів на краєчок столу, зім’явши кілька документів.

– І чим же, дозвольте поцікавитися? – його тон був відверто ворожий.

Міка могла й не піднімати очей, щоб дізнатися, хто увійшов. На порозі, звісно ж, стояв губернатор. Суворе чорне вбрання, сліпучо-біла стрічка на лацкані, байдужа напівусмішка… Не дивно, що «випалювач» розлютився.

– Вигадуватиме спосіб так сказати вам «ні», щоб уникнути проблем, – миролюбно промовив Даріан.

– Мені не кажуть «ні», – з погордою заперечив Райл. – Ніколи.

– Співчуваю. Вас очікує не найприємніший досвід.

– Я завжди отримую те, що хочу.

– Наприклад, чужу жінку? Вам не здається, що це низько навіть для Жовтої ради?

«Випалювач» обурено підхопився й підскочив до опонента:

– Як це? Хіба вона не…

– Вона має ім’я, – прозвучало незворушно. – І так, Міловіка Дзвінка не сама в цьому світі.