Розділ 12.1. Помічник

Тимчасовий кабінет доглядача розмістили на другому поверсі магістрату – якраз по сусідству з кімнатою Ірвана Шали. Документи завзяті перевізники склали в одному з підвальних приміщень – акуратно, нічого не розсипавши і не зім’явши, але без жодної системи.

Міка оглянула рівні ряди новеньких дерев’яних ящиків із примітними написами і спробувала збагнути, як дев’ятсот перший рік міг опинитися поряд із вісімсот сороковим. Потім спробувала впорядкувати їх по-своєму… І здалася майже відразу – перетягувати таку вагу просто не вистачало сили.

– Який іще вантажник? Немає в нас такої посади! – обурився адміністратор у приймальні, до якого вона звернулася за порадою. – Помічника найміть. Зараз безробітних ого-го скільки. Провести вас до служби працевлаштування? Чи є хтось на прикметі?

Використовувати супровід не мало сенсу. Хіба ж далеко йти? Лиш завернути за ріг зразу ж за кравецькою майстернею, а там аж ніяк не пропустиш приземкувату непоказну будівлю, що притискалася до високої кам’яної стіни – шазілірського слідчого ізолятора.

Погода надумала порадувати містян нестерпною спекою, тож облуплені двері були відчинені навстіж. Згорнутий рулоном килимок не давав їм закритися, сітка проти комах збилася вбік і дозволяла мухам вільно снувати туди-сюди.

– Доброго дня. – Міка увійшла всередину і на мить заплющила очі, бо після яскравої вулиці тутешня напівтемрява здалася їй непроглядною. – Мені б… – Вона озирнулась і не виявила в приміщенні взагалі нікого. – Є хтось?! – запитала голосніше. – Добридень!

– Дзвіночок навіщо? – почувся сиплий голос зовні. – Важко подзвонити?

У контору впливла жінка неосяжних розмірів. Кинула в сміттєву урну біля входу жменю лушпиння від соняшникового насіння, натужно відкашлялася і пройшла до столу, що стояв у самому кутку. Крісло під нею жалібно рипнуло, підлокітники сховалися в купі мішкуватого одягу. Вона різким рухом відсунула від себе тарілку з одним-єдиним печивом, змахнула крихти на підлогу і витягла з-під стільниці товстий журнал.

– Прислуга, секретар, помічник?

– Помічник.

Всипані жовтуватими плямами сторінки активно зашелестіли.

– Освічений? Іноземні мови? З рекомендаціями?

– Хоча б просто грамотний, – зітхнула Міка, починаючи підозрювати, що з неї сміються. – Ну, щоб умів читати та писати…

– Чоловік? Жінка? Сімейний стан? Соціальний статус?

– Байдуже.

– Що означає – «байдуже»? Що він робитиме?

Настанови Маріда та непідйомні ящики спливли в пам’яті одночасно.

– Ну… Тобто… Я не…

«Не обов’язково перетягувати їх, не розпаковуючи. Можна вийняти папери», – майнуло в голові.

– Байдуже, – повторила Міка впевненіше.

– Рекомендації?

– Було б непогано. Але не обов’язково.

– Коли розпочинати роботу? За місяць? Два тижні?

– Та хоч сьогодні. Бажано – завтра. Чи хоча б післязавтра.

Журнал закрився.

– Ви серйозно? – Жінка зі служби працевлаштування підняла очі на наполегливу відвідувачку і примружилася. – Сьогодні? Гадаєте, я тут чаклунством займаюся? Втім… Ні, з цим ви точно не спрацюєтеся.

Міка миттю повеселіла:

– Є хтось, хто готовий розпочати найближчим часом? Якщо він чи вона вміє читати, я згодна!

– Емм… Не думаю, що це гарна ідея. – Жінка насупилась. – Дуже слизький тип, ніде довго не затримується. Наймачі скаржаться, що з ним неможливо розмовляти – пиха так і пре. А якщо з’являється можливість когось підсидіти… Уявляєте, він навіть мене намагався звідси витурити! Не знав, бідолаха, що за документами тут мій чоловік працює, а я підміняю його на час запоїв. Та й за віком він вам не підійде. Думаєте, легко наказувати тому, хто в батьки годиться?

«Я витримаю. Навчуся всьому. Нехай це буде жахливий досвід, та мені не звикати до труднощів. Архів має працювати. І хай тільки почне мітити на моє місце! Мій контракт на п’ять років. Розберемось», – а вголос Міка сказала:

– Мені підходить.

– Не терпиться завести підлеглого? Ваше право. Хоч анкету його подивіться. – З надр столу з’явилася тонесенька папка. – Складна людина… Доля з нього посміялася, це точно… Ейрон Закар Еріел – найманий робітник. Таке й уявити складно.

– Е… е…

«Ерієл?!» – язик відмовлявся вимовити ненависне ім’я.

– Ну так, ейрон, – неправильно витлумачила заминку співрозмовниця.

– Але як?!

– Ейронам теж треба їсти. Знаєте, скільки їх блукає світом без грошей і надії? Втратити все легко, пристосуватись до звичайного життя вдається не кожному. Ось, – на стільницю ліг аркуш, заяложений від частих переглядів, – загальні відомості. Рекомендацій немає, одні скарги. Поглянете?

Міка кивнула і швидко схопила папери. Не дай боги ця жінка помітить, що руки відвідувачки тремтять! Спокійно, у всіх бувають невдачі, і ейрони не виняток.

Навіть цей конкретний ейрон.